Розділ 3

Драгон виріс у тіні ненависті. З дитинства він чув лише шепіт про смерть: матір, яка не встигла побачити сина, і батько, розірваний орками, коли випадково перетнув межу заборонених земель. Люди говорили, що це кара за необережність, але Драгон завжди вірив — це був холодний вбивчий акт істот, які не заслуговують на мир.

Він ненавидів їх — і Люменів, і Горінів. Вважав, що тільки з їх знищенням людство зможе нарешті дихати вільно. Інші боялися — відверталися, опускали погляди, уникали гірських стежок і лісів на межі світів. А Драгон — дивився у темряву, шукав її.

Його єдиною відрадою було полювання. У цьому він був схожий на батька — точний, мовчазний, терплячий. Драгон годинами міг вистежувати здобич, зливатися з лісом, дихати в унісон із природою. Його руки були міцними, очі — пильними, а серце — холодним. Кожна стріла, кожен рух — безпомилкові.

Цього разу він пішов углиб північного лісу — туди, де дерева ставали старшими, а повітря — густішим. За легендами, ця частина лісу межувала з територією Горінів. Але Драгон не вірив у страх. Він переслідував великого оленя з чорними рогами — рідкісну здобич, про яку мріяли мисливці.

Олень біг стрімко, мов тінь між дерев. Серце Драгона билося рівно, дихання не збивалося — він був у своєму стихії. Нарешті він натягнув тятиву, прицілився…

І в ту мить щось змінилося.

Повітря навколо ніби загусло, час сповільнився. Стріла ще не злетіла, а тіло Драгона — вже горіло зсередини. Не вогнем, не жаром — світлом. Його руки сяяли блідим полум’ям, що пульсувало вздовж вен, ніби оживши стародавнім ритмом. Стріла сама вислизнула з пальців, розсікла повітря — але не вбила оленя. Вона зникла у спалахові світла, а разом з нею зник і олень.

Тиша, глибока, всепоглинаюча, впала на ліс.

Драгон стояв нерухомо. Його серце — не билося. Воно співало. Якимось іншим голосом.

Він упав на коліна, долоні палахкотіли, але не обпікали. Світло виливалось із нього — без дозволу, без розуміння. Це було як зрада власного тіла. Як дар… прокляття?

Хлопець був збентежений тим, що відбулось, але в наступний момент його руки перестали палати вогнем, а про те, що це була реальність нагадувала лише відсутність тварини за якою він полював.

Кілька днів після того полювання Драгон ходив ніби сам не свій. Він уникав лісу, уникав полювань, навіть розмов. Сидів у майстерні, точив стріли, натирав лук, мовив про дрібниці — лише щоб затулити голові рот. Але думка свердлила черепа: “Що це було?”

Він повторював собі, що зголоднів, що втратив концентрацію, що це була гра світла і страху. Він не вірив у магію. Він ненавидів її. Магія — це зброя Люменів і Горінів. Вона не могла належати йому. Не могла. Це була випадковість. Галюцинація. Невдала стріла.

Та щоразу, коли він згадував, як олень зник разом із спалахом, по шкірі повзло щось крижане.

На четвертий день він не витримав. Узяв лук, сагайдак зі стрілами і пішов у ліс. Цього разу не на північ — на захід, де було більше дичини і менше легенд. Він вирішив довести собі, що все це — вигадка його виснаженого мозку. Просте полювання. Як завжди.

Він побачив дикого кабана — великий самець, який рив землю під корінням старого дуба. Драгон сховався між хащами, прицілився — рука тверда, подих рівний. Все як завжди.

Але за мить до того, як він натиснув тятиву — його долоня знову спалахнула.

Цього разу — швидше, яскравіше. Світло обвило кисть, поповзло вгору, затанцювало по руці. Стріла знову вислизнула, але не з його волі. Вона розчинилась у повітрі — мов згоріла. Кабан зник у блискучому сплеску. А ліс — завмер.

Драгон відсахнувся, зірвався з місця, біг, поки не вирвався на поляну й не впав на коліна. Груди палали. Не від втоми — від сорому. Від страху. Від відрази.

Він такий самий, як вони.

Вдома він почав приховувати все. Свої руки — під бинтами, буцімто травма. Погляд — під каптуром. Руки тремтіли, коли хтось торкався лука. Він став мовчазним, стриманим. Люди звикли вважати його холодним — тепер вони думали, що він просто змужнів. Але він — розпадався всередині.

Уночі він вставляв руки в холодну воду, стискав їх до болю, намагаючись видушити світло з плоті. Але що сильніше він чинив спротив — то частіше дар прокидався. Не лише під час полювання. Одного разу, розлючений на селянина, що зневажливо згадав про його батька, він відчув, як навколо вух задзвеніло, а повітря спалахнуло. Іншим разом — коли торкнувся мертвого птаха — перо засяяло, мов жаринка.

Це не випадковість. Це було всередині.

І тепер Драгон знав: він не лише мисливець. Він — носій сили, якої не просив. Він — той, кого сам хотів знищити.

Але поки що… ніхто не знає. І він зробить усе, щоб так залишалось.