Розділ 2

Зала Астрату

Аріарет, ельф-воїн, що сидів поруч, стискав руків’я меча, схиленого біля його трону.

— Я не чекав милості від темряви, — сказав він. — Але тепер вони ступили на землю наших братів. Кров гномів — не чужа нам. Якщо ми не відповімо, наступними будемо ми.

Він підвівся, його плащ торкнувся мармуру, а в голосі лунала рішучість:

— Я поведу загін в Ельвасар, ми підготуємо захист.

Дурін, старий гном із бородою, закладеною в срібні кільця, мовчки постукав по каменю своєю трубкою.

— Кожен камінь пам’ятає битви минулого. Я відчуваю вібрацію тріщин… щось велике насувається. І ми не маємо права діяти сліпо. Молот може рознести й скелю, якщо ним вдарити бездумно.

Його онук, Варіан, сидів поруч, але не всидів — підвівся, налитий гнівом.

— Вони жерли наших! Проклята мертвечина! Ти хочеш чекати, поки вони знову прийдуть? Ми маємо атакувати! Я поведу загін у підгір’я — ми знайдемо, звідки вони прийшли!

Дурін суворо глянув на нього, але не стримував — вогонь у Варіані був потрібен, як і холод мудрості в старшого покоління.

Етельстан, велетень-пророк, що сидів у центрі напівкола, мов гірська статуя, повільно відкрив очі. У його зіницях миготіли вогники, немов він бачив крізь час.

— Буря буде великою. Її крики я чув ще до світанку. Але в цій бурі є щось нове… Лінії майбутнього тремтять. У кожній — жертва. Але одна з них… одна… веде до порятунку. Її вхід — Кельнас.

Беормунд, сидячи поруч, спрямував погляд у підлогу, стискаючи гігантський меч, опертий лезом у землю.

— Якщо навіть велетні не встигнуть зібратися — я сам піду на поле битви. Але перш ніж ми кинемось у темряву — нам потрібне слово від тих, хто стояв біля витоків.

Тоді Еліна заговорила знову. Вперше за довгий час у її голосі з’явилась не холодна сила, а щось глибше — ностальгія:

— Кельнас — це не просто долина. Це корінь світу ельфів. Наші перші вогнища палали там. Дерева, які пам’ятають перше світло. Там, де душі предків не забуті, а чекають. Вони не говорять із кожним… лише з тими, хто істинно готовий їх слухати і сильний духом.

— Ми маємо відправити мага, — додала вона. — Того, хто зможе пройти крізь завісу і почути їхній голос. Бо без їхнього слова ми йдемо в темряву без ліхтаря.

Аріарет кивнув:

— Маг має бути нейтральним. Без жадоби влади, без страху смерті.

Варіан скрипнув зубами:

— У нас є такі?

Етельстан прошепотів:

— Є один…

І тоді пʼятеро пар очей перевели свій погляд, що іскрився питаннями,  на велетня.

Аларан - Дім, де цвіте пам’ять

Сонце вже ковзало до заходу, коли Елайза поверталась вузькою стежкою крізь Білий ліс. Її босі ноги майже не торкались землі — так тихо вона йшла, наче вітер ніс її додому. У руках — кошик, повний пахучих трав: срібнолист, кора місячного дуба, і краплі сльози-звіробою, що їх треба збирати до полудня, поки ще живе роса.

Її дім виглядав так, ніби виріс сам. Плетиво гілок, крон, квітів і світла. Величне дерево, старе як саме повітря в цьому лісі, тримало на собі три поверхи кімнат, кожна — легка, прозора, з мереживними стінами з живого дерева. Цвіт постійно оновлювався: білі, блакитні й рожеві квіти розцвітали над входом, як вітання і благословення.

Вона відчинила дерев’яну арку — не двері, а просто переплетення гілок, які відступили самі. У затишному серці будинку, біля круглого столу, сидів її дідусь — Тіріан, старий ельф із довгою, майже прозорою бородою. Його зморшки були, як кільця на дереві: кожна — відлуння давнього спогаду.

— Елайзо, — він підняв голову і посміхнувся слабкою, але теплою усмішкою. — Я вже думав, що ти знову заблукала серед трав.

— Ніколи, — відповіла вона, ставлячи кошик на стіл. — Але сьогодні срібнолист ріс ближче до джерела, а не на схилі. Лілеї буде легше після цього.

Вона почала розкладати трави на столі, зануривши пальці в глиняну миску з теплою водою. Ніжними рухами розминала листя, додаючи пелюстки фіалок і краплю меду.

— Для її кісток? — перепитав дідусь.

— Вже не перший тиждень вони ниють у неї вночі. Каже, що не може спати. Я ще принесу їй сушених ягід сну.

Тіріан кивнув, але його погляд став серйозним. Він поклав долоню на столешню, і вона ледь задрижала — дерево відчувало його тривогу.

— Елайзо… — почав він, тихо. — Я сьогодні говорив із Радником Мелідором із Ковариума. Його грифон прилетів удосвіта. Новини… погані.

Елайза затамувала подих. Її руки, що саме перемішували зілля в глиняному горнятку, завмерли.

— Що сталося?

— На схилах Дардели… — він зітхнув, витираючи бороду, ніби сподіваючись стерти й новини. — У Доросі… була атака. Нежить. Вони вбили гномів просто на дорозі. Їх… пожирали. Гномська сторожа билася хоробро, навіть запалили вогонь — і це спрацювало. Але… це вже не просто сутички на межах. Це — вторгнення.

Елайза притисла долоню до грудей.

— Вони дістались земель Люменів…

— Саме так. І гноми вже вислали посланців до Астрату. Шестірка зібралась. Усі, крім людей. Як завжди, ті мовчать за своїми мурами.

— І що далі?

— Не знаю дитино, але відчуваю що на наші землі насувається пітьма, близиться страшний час.