Розділ 1

У світі, де небо розтинали крила грифонів, павичів, левів з хвостами змій і полум’яних драконів, мир завжди був хитким. Шість рас — ельфи, гноми, велетні, люди, орки і нежить — століттями ділили між собою землі, небо й тінь. У кожного — свій звичай, свій звір, свій страх. Ксіломенос - ласкаво просимо у наш світ.

Елайза ступала босоніж м’яким мохом Білого лісу — найбільшого й найсвятішого серед володінь ельфів. Тут не співали птахи, лише листя шепотіло на вітрі, немов пам’ятало щось дуже давнє. Її біле волосся спадало хвилями на плечі, а прозора сукня зшита з павутиння нічного світла мерехтіла з кожним кроком. У руках — плетений кошик із цілющими травами. Вона мала дар: її дотик загоював рани, а її погляд заспокоював навіть диких тварин.

Вона була однією з останніх лісових ельфів, народжених в епоху Крил, коли кожна раса обрала свою верхову істоту:

— Ельфи літали на білих павичах, величних, як світло місяця;

— Гноми осідлали бородатих грифонів, низьких, але міцних, як і самі гноми;

— Велетні тримали в небі кам’яних драконів, що мали тіла з обсидіану;

— Люди — на левоконях із крилами, змішані з кров’ю магії й природи;

— Орки використовували чорнокрилів — змієподібних істот, що рвали небо своїм ревом;

— Нежить — на скелетоптах, створених некромантією з кісток загиблих звірів.

Світ давно розділили страхи:

Люди боялись усіх інших. Вони будували міста-фортеці, вежі з вітряками, і ніколи не ступали за межі своїх мурувань.

Орки та нежить воювали з усіма, але найбільше — з Союзом Трьох: ельфами, гномами та велетнями. Їхні битви палили небо, землю й пам’ять.

Ельфи були хранителями життя, світла й балансу. Їхні міста росли на деревах — сплетені з гілок, прикрашені квітами, що ніколи не в’януть.

Гноми жили в серці гір, у містах із живого каменю, де рудники — не місце праці, а храми предків.

Велетні мешкали в хмарах — їхні палаци височіли на високих скелях, а мости між ними виткані з блискавок.

Орки будували із заліза, кісток і магми. Їхні міста темні, важкі, і дим з кузень затуляє небо.

Нежить не має міст. Вони живуть у руїнах, що самі ж і знищили. Їхня сила — у страхові, а житло — у порожнечі.

Але Елайза знала: навіть найглибші рани колись загоюються. Вона не вірила у вічну війну.

Того дня вона ще не знала, що її дар — це ключ. Що саме вона стане тією, хто або об’єднає світ… або спалить його в ім’я світла.

Світ Світла і Тіні

У давні часи світ розділився не лише за расами, а й за сутністю:

Горіни — темна сторона, об’єднання Орди та Нежиті. Їх пов’язувала жага руйнування, сила, підживлена люттю, голодом і ненавистю до живого.

Люмени — світло світу: ельфи, гноми та велетні. Союз, народжений не із дружби, а з розуміння: якщо світ згорить — згорять усі.

Люди — окремі, стривожені, ніби за вітром між світлом і тінню. Вони не належали ні Горінам, ні Люменам, але завжди боялись обох.

Селище Дорос. Гора Дардела.

Ранок у гномському селищі Дорос починався завжди однаково: гуркіт молотів, дим з кузень і пісня каменя, що розтинає підземну тишу. Селище розкинулось на південному схилі гори Дардела, над урвищем.

Та того ранку все змінилось.

Сторожа на східному вартовому майданчику помітила щось, що не повинно було бути на землях Люменів: тінь, що не рухалась, а ковзала; постаті, які не дихали, а повзли. І тоді вони побачили їх: нежить — кістяки й гнилі тіла, одягнуті в обривки людських і орчих лат. Вони схилилися над двома тілами гномів — Браґа і Тарвіна, які повертались з нічної варти біля кузні. Їхні груди вже були роздерті, нутрощі — в лапах мертвих.

— Тривога! Нежить біля воріт! — гукнув сторож, і гудок залунав по всьому Дарделі, викликаючи всіх до бою.

Гноми не мали крила — але мали лють. Із тунелів вибігли важкоозброєні вартові, в кожного — сокира чи молот, посріблені згідно з прадавніми звичаями. Їхня броня рипіла, а очі палали.

Нежить не боялась болю. Вони ішли мовчки, не зважаючи на стріли чи вогонь.

Бій розпочався біля самої кам’яної стіни селища. Один із нежиті кинув списа, пронизавши гнома в горлянку, але той ще встиг кинути бойову сокиру, яка розтрощила череп ворожого мерця.

Молоти гномів з гуркотом дробили кістки, але тіла нежиті, хоч і падали, все одно повзли далі, немов відчували лише запах живого.

Сотник Краґ — ватажок сторожі — розтрощив п’ять черепів, перш ніж упав, притиснутий трьома мертвими тілами. Він устиг крикнути:

— Вогонь! Використайте вогонь!

Тоді один із учнів алхіміка, юний Торлін, кинув два скляні бомби з запаленою смолою, які підпалили половину поля битви. Тіні закричали, і лісовий край задимів.

Нежить відступила — вперше за десятки років.

Зала Астрату. Велика Шестірка.

Через день посланці селища Дорос прибули до священного місця — Астрату, давнього кам’яного залу в центрі світу, побудованого на стику трьох земель: Лісів Ельвасар, Гір Ковариума та Хмарного Плато.

Там зібралися шестеро, яких називали Великою Шестіркою — по два представники від кожної раси Люменів: