Розділ 4

— Сто вісімдесят? Ох, Ройдисе, Ройдисе… Навіть ціну як слід збити не зміг, щоб самому підзаробити.

Я кліпнула.

— Ти його знаєш?

— Звісно. Ми ж його спеціально підмовили.

От і відчувала ж п’ятою точкою, що не все так просто.

— Підставний? — видихнула я.

— А ти як думала, чому журнал лежить на видноті? Я тут просто перевіряла, наскільки дірява наша нова система безпеки. І заодно… — вона схилила голову, — хотіла подивитися, як інша жінка сидітиме за столом мого чоловіка опівночі.

Я відкрила рот. Закрила. Відкрила знову.

— Тобто… вся ця сцена ревнощів…

— Була лише для розваги, — закінчила вона, сама сідаючи в крісло ректора й закидаючи ноги на стіл. — Ти, до речі, не дуже передбачувана. Такий варіант проникнення я не передбачила.

Двері кабінету скрипнули. І у дверях з’явився зовсім не старий чоловік із втомленими очима й зовсім білим волоссям, у темному камзолі із засуканими рукавами. Нізащо б не здогадалася, що це ректор магічної Академії.

— Ага, Лісе, ось ти й спіймався на гарячому! — Дівчина знову перемкнулася зі сміху на ревниві нотки. — Що це за облізла кішка у твоєму кабінеті вночі? Тебе чекає?!

— Ну що ти, люба, — мені навіть здалося, що чоловік трохи зблід.

— Та ніхто я, ніхто, — я почала задкувати до вікна, щоб утекти від сімейних суперечок цих двох ненормальних. — Усе, вже йду.

Ректор лише кинув погляд у мій бік, коли вікно з різким звуком зачинилося, а на рамі спалахнула й згасла руна.

— І як, — сказав він Василині, — задоволена експериментом?

— Більш ніж задоволена, — відповіла вона. — Наша гостя навіть не намагалася заперечувати, чому вона тут. Чесна й тямовита.

Вайліс подивився на мене. Потім зітхнув.

— Сто вісімдесят золотих, кажеш?

Я кивнула, все ще трохи приголомшена.

— Було б усі двісті п’ятдесят, якби натиснула.

Вайліс усміхнувся.

— Навряд чи. Василина виділила Ройдису лише двісті. Причому за свої посередницькі послуги він отримав тільки різницю з відрахуванням твоєї оплати.

— Гаразд. Завдяки тобі ми знайшли проблеми в захисті. Ми його переробимо. А тобі… — він дістав із внутрішньої кишені гаманець, — двісті золотих. За чесність.

Я втупилася в гаманець.

— А якщо я скажу, що хочу двісті п’ятдесят?

Василина фиркнула.

— Не перегінай, кішко. Двісті — і ми розходимося друзями. А якщо захочеш, приходь за тиждень. Нам потрібен хтось, хто вміє знаходити дірки в захисті. Платимо краще, ніж студенти-трієчники.

Я взяла гаманець. Важкий.

— Домовилися, — сказала я. — Але якщо ще раз назвеш мене облізлою кішкою…

— То що? — примружилася Василина.

— …то я почну муркотіти тобі під дверима щоночі. Голосно. А в березні кричатиму під вікном.

Вона розреготалася. Вайліс тільки похитав головою.

Я розвернулася до вікна.

— І так, — кинула через плече, — у сусідній кімнаті є таємний прохід у стіні. Я могла б і там пройти. Вважайте цю інформацію моїм подарунком.

Стрибнула на карниз, перетворившись на кішку ще в польоті.

За спиною почула, як Василина каже чоловікові:

— Знаєш, вона мені навіть сподобалася. Але я сподіваюся, що видіння жінок у твоєму кабінеті опівночі більше до мене не приходитимуть.

— Я одружився з піфією. Думаєш, я настільки нерозумний, щоб навіть подумки подивитися на когось іще?

А я вже стрибала геть, зігріваючись думкою про отримане золото. Щойно обернуся назад, його вага вже приємно відтягуватиме кишеню куртки.

Може, час зав’язувати з дрібними замовленнями? І взятися за пропозицію стабільної роботи в Академії?

А може, й ні.

Усе-таки вільне життя — це роздолля для самотньої кішки. Ех. Але що робити, якщо одного дня в мене з’явиться кошеня? От як у дружини ректора, про яке вона поки що, вочевидь, і не здогадується. Теж мені, піфія!