Розділ 3

Я завмерла. Серце вдарило разів десять, поки я повільно оберталася, намагаючись не робити різких рухів. Так, антимагічний амулет на шиї активований і готовий увібрати до двох заклять, кинутих у мій бік. Вікно заклично прочинене — і я будь-якої миті можу спробувати вискочити назовні.

Вона стояла в темряві кабінету в темно-фіолетовій сукні з вишивкою, волосся кольору срібла зібране в коси обабіч обличчя. Очі світилися легким сріблом — ознака піфії. Справжньої піфії. А не якоїсь там шарлатанки з ярмарку.

— Ти хто така? — випалила я, бо нічого розумнішого в голову не спало.

— А ти хто така, що швендяєш кабінетом мого чоловіка опівночі, й щось там у нього на столі пишеш?

Чоловіка?!

— Твого… чоловіка? — перепитала я, відчуваючи, як вуха, що вже почали перетворюватися на котячі, притискалися до голови.

— Ще скажи, що ти з ним не знайома, — фиркнула дівчина. — Ректор — мій чоловік. А я — Василина, якщо раптом забула представитися. Хоча ти, з усього видно, навіть не чула про мене.

Я й справді не чула. Про нового ректора — так, чутки столицею ходили, які мені довелося спіймати за ці кілька днів після повернення. А от про його дружину-піфію — ані слова. Вочевидь, вона не дуже любить увагу.

— Слухай, — почала я, піднімаючи руки, — це непорозуміння. Я просто… робила роботу. Замовлення. Звичайне студентське замовлення. Жодних особистих мотивів. Я навіть не знала, що в ректора є дружина. Тим більше така… ефектна.

Вона ступила ближче з такою усмішкою, що хотілося одразу лізти у вікно четвертого поверху.

— Ефектна? Мило. А тепер скажи чесно: що у вас із моїм чоловіком?

— Що?! Ні! — я ледь не вдавилася. — Я його в очі не бачила! Я кішка, мені чоловіки-ректори взагалі не до чого!

— Ага. А в кабінет його вночі лізеш, бо просто повз проходила?

— Замовлення! — повторила я голосніше. — Студент Ройдис, третьокурсник. Попросив підправити оцінки. За сто вісімдесят золотих. Усе!

Василина раптом розсміялася. Не зло, а якось по-справжньому весело.