*1*

- У неї шок, - лікар водить перед моїм лицем одним із тих огидних ліхтариків, які б’ють світлом, судячи з відчуттів, прямо у мозок. – Необхідності в медичній допомозі немає, максимум, що можна зробити – це дати їй чарку коньяку і плед.

- Я в нормі, - хриплю, бо горло пересохло. – Готова дати свідчення.

- Документи при собі? – в кабінет заходить ще один поліцейський, на вигляд не більше тридцяти п'яти, от тільки на відміну від офіцерки, що привезла мене сюди, він не в формі, а в звичайнісіньких джинсах та сорочці. Повільно киваю, нарешті більш-менш оговтавшись, і витягаю паспорт із рюкзака.

- Серйозно? Олеся Зарецька, дев'яносто першого року народження? – і погляд такий… недовірливо неприємний. – Чув про вас від знайомих.

- Від тих, кого я знімала, чи від тих, для кого?

- Різне бувало, - манить мене пальцем, - пройдіть сюди, в мій кабінет. Зможете описати події?

- Спробую, - кабінет виявляється невеличкою кімнатою зі столом, диваном і тисячами папок, які розкладені на всіх доступних і не дуже поверхнях. Типово і клішейно, прямо як у всіх серіальчиках про доблесних стражів порядку. Мені кивком вказують на вільний клаптик дивану, сам же поліцейський сідає на краєчок столу. – Все трапилось неймовірно швидко: вагітна жінка переходила дорогу на зелене, я ще помітила, що вона уважно оглянулась в обидва боки – обережна і спокійна… Коли вона вже майже дійшла до тротуару, на величезній швидкості в неї врізалась сіра тойота, яка вирушила далі, не зупиняючись. Номер не помітила навіть, це було… стрімко.

- Який саме перехід? – він не робив жодних нотаток, але уважно слухав, хоча з виразу обличчя я не можу сказати про нього нічого. Максимум – зосереджений.

- На проспекті Свободи, котрий від Дорошенка. Здавалось би, там всього декілька метрів, зовсім небагато… Я можу на карті показати, якщо тут можна користуватись телефоном.

- Та чого не можна, - він відверто здивувався, - але я знаю, про який ви. Це дійсно дивно: будній день, майже опівніч, транспорту не так і багато, лише нічні маршрутки і таксі, та й людей теж зовсім трохи. Звісно ж, п’яних дурнів завжди вистачає…

- Я не думаю, що водій перебував у стані алкогольного сп’яніння, - поліцейський скептично і навіть з певною насмішкою піднімає брову, мовляв, ну і що мені ти, просте дівчисько, яке копається в чужій брудній білизні, можеш тут розповісти? Трохи роздратовано, але все ж вирішую пояснити. – Траєкторія руху була занадто рівною, фактично, це була абсолютна пряма, навіть після зіткнення.

- Сірих тойот у Львові до біса, - задумливо видає, нарешті відкриваючи записник. – Якби ми хоча б знали модель… Без варіантів?

- Не від мене, я жахливо розбираюсь в автомобілях, - заперечливо хитаю головою, пропонуючи,  - там ще було достатньо очевидців, можливо, хтось із них впізнав?

- Поки нічого такого, свідки занадто шоковані подією, але ми чекаємо, що хтось все ж згадає… В крайньому випадку, дамо всім каталоги моделей, нехай вибирають найбільш відповідну побаченій. Ще щось? Якісь деталі щодо водія?

- Жодних, з моєї позиції взагалі не було можливості побачити водія, - відчуваю себе абсолютно безпорадною. – Які взагалі є шанси знайти власника авто? Або хоча б авто?

- Мізерні, - чесно відповідає чоловік, крутячи між пальцями олівець. – Надія лишень на те, що вдасться розгледіти номерні знаки на записах камер спостереження. Слухайте, мені тут розповіли, що вас ледве відірвали від тіла загиблої. Ви були знайомі…

- Ні, зовсім ні, - квапливо відмахуюсь, хоча пояснювати не хочеться – трохи ніяково. – Просто… Вона ж вагітна… була. І в мене ще була надія… Але коли під пальцями почав пропадати пульс, а я не могла ніяк допомогти – емоції як відрізало, тіло заціпеніло.

- Це цілком нормально, крім того, ніхто б уже не зміг допомогти їй. Пошкодження були несумісні з життям, але мені щойно з лікарні прислали повідомлення, що лікарі ще стараються врятувати дитя. Там термін близько семи місяців, тож шанси досить великі. Слухайте, я розумію, що нічого від вас зараз не доб’юся, так що приходьте вранці. Зараз йдіть додому, випийте гарячого чаю, обійміть подушку і відпочиньте. Вранці я з вами буду зовсім не таким м’яким.

- Якщо я обійму подушку, коти ревнуватимуть, - з гірким зітханням ділюсь абсолютно нікому не потрібною інформацією. – Я дійсно сподіваюсь, що завтра з мене буде більше користі.

А дивний він.

***

Троє кішок (біла, сіра і руденька) зустрічають вже з балкону, сповіщаючи диким нявкотінням про мою абсолютну непридатність як компаньйонки і постачальника їжі. Змушена демонстративно  помахати рукою з пачкою невиправдано дорогого паштету, який ці вишукані заразючки просто обожнюють, і тільки тоді імпровізована сирена замовкає, а коли я нарешті відкриваю двері в квартиру, то вони навіть ластяться.

- На що тільки ви згодні піти, щоб отримати бажане…

Сіра – Дана – утішаюче муркотить, втискає голову в мою долоню, поки Лада – біла - і Девана – руденька - крутяться поблизу, зачіпаючи боками і хвостами ноги. Неакуратно стягую кросівки, наступаючи на задники, і відразу ж йду до їхніх мисок в кухні, куди відміряю строго визначені ветеринаром порції. Паштет відправляється на окрему тарілочку, його вони вже поділять самі; мені ж слід прийняти ванну.