Я зробила все можливе, щоб звільнити вихідні для зустрічі з сином. Тимка так загорівся ідеєю сходити в парк, що кожен вечір просив перед сном розповісти не казку, а про каруселі. Я не мала надто великих знань в цій сфері – в першу чергу тому, що сама була в нашому парку сто років тому і пам’ятала лише про те, що дітям віку Тимки мало куди можна, - але, надихнувшись картинками з інтернету, розповідала йому про яскравих карусальних конячок та веселі ігри.
Особливо Тимку зацікавила солодка вата. Не дивно – у нього взагалі була неймовірна реакція на все, що пов’язано з солодощами, хоча я завжди була обережна і стежила, щоб він випадково не з’їв зайвого.
…До недавнього часу вся моя робота успішно виконувалась з дому. Іноді, звісно, ділові зустрічі вимагали моєї особистої присутності, і я лишала Тимку під опікою нашої хатньої робітниці, але це траплялось не так вже й часто. Тепер, коли Павлу Григоровичу здумалось приставити мене до Ледянського, я могла приділяти синові куди менше уваги, і…
Це боляче.
Я не уявляла, як відчували себе матері, яким доводилось лишати дітей надовго ще в меншому віці. Звісно, потреби бувають різними, але я сумувала за Тимкою. І кожен раз, натикаючись на погляд Андрія, з щемлячою нотою тепла спочатку згадувала про сина, а лише потім – про ті проблеми, які міг принести контакт з Ледянським.
Але сьогодні була субота, Тимка задоволено висів у мене на руці, намагаючись потягти то вправо, то вліво, і я просто викинула роботу з голови.
- Мам! А вату можна? – син ткнув пальцем в яскраву, розфарбовану всіма кольорами райдуги ятку.
- Тимко, ми ж домовились, що їмо морозиво.
- А вату?!
- Так багато не можна, - рішуче покачала головою я. – Вату купимо, коли наступного разу будемо в парку.
- А коли?
Я підхопила Тимку на руки, прекрасно знаючи, що зараз за ним просто не встежу. Звісно, підіймати його було не сказати що дуже легко, зате син перестав тягнути мене в різні боки і вчепився за плече.
- А коли ми будемо ще? – наполегливо повторив Тимка питання, миттєво спіймавши мене за заплетее в косу волосся. – Ма-а-ам?
- На наступних вихідних підемо до парку ще раз, якщо не буде дощу, - пообіцяла я, сподіваючись, що робота почекає.
- А якщо дощ буде? – вимогливо поцікавився Тимофій.
- Тоді, Тимош, підемо в якесь інше місце.
- На мультик? – він ткнув пальцем в яскраву афішу.
- На мультик, - погодилась я.
Тимка радісно заплескав в долоні і дозволив нарешті спустити себе на землю. Знову закрутив головою, здається, думаючи, чи погоджусь я покатати його на віслючку, але потім, очевидно, вирішив, що це може почекати.
- Чух-чух! – радісно вигукнув він, тикаючи пальцем в протилежний від віслюка бік.
Я озирнулась. Яскрава вивіска, причеплена на огорожу, повідомляла про дитячий паровозик.
Коли я була маленькою, в моєму рідному місті такий також був. Звісно, ні такої чудової площадки, як тут, ні чудернацьких будівель-декорацій там не було, але паровозик я любила. Крім того, табличка повідомляла, що атракціон для дітей від трьох років, а отже, Тимка був досить дорослим, щоб потрапити туди.
- Підемо? – спитав він.
- Підемо, - не стала сперечатись я.
Він поспішив до шумного натовпу дітей, що вже стояли в черзі до паровозика. Там можна було купити і білети; Тимці дісталось одне з найкращих місць.
Батьків всередину впускали, лише щоб допомогти зайняти місця. Я допомогла Тимці залізти всередину, а далі син рішуче заявив, що впорається сам.
Довелось виходити, спостерігати за ним ззовні.
Я зупинилась біля самої огороді, з усмішкою відмітивши, що далеко не всі батьки так уважно стежили за своїми дітьми. Хтось взагалі пішов до далеких лавок – але в них, напевно, трохи старші діти?
Паровозик повільно зрушив з місця. Тимка помахав мені рукою з вікна, і я відповіла йому тим самим і ковзнула поглядом вздовж довгої колії, що закручувалась змією. Довелось подавити дурне бажання йти слідом за паровозиком, щоб уважно стежити за сином; я знала, що ні до чого хорошого ця гіперопіка не призведе.
Заграла весела дитяча музика. Тимка прилипнув до віконця, розглядаючи дивовижні пейзажі іграшкового міста, вибудуваного довкола паровоза. Я вже уявляла, як він, прийшовши додому, буде бурно описувати все спочатку мені, тоді Роману, а потім і дідусеві, возячись у Вешнєва-старшого на колінах. І хатній робітниці нашій все розповість, вперто відволікаючи її від приготування обіду.
Я посміхнулась. Хай що хоче розповідає, все одно буду слухати з захопленням! Я кожного разу відчувала щастя, коли бачила свого сина веселим, і ніяка робота не могла змусити мене звеліти йому замовкнути.
Проте, Тимка – наше сонечко. Навіть Павло Григорович ніколи його не перебивав…
- Христино? Не чекав тебе тут побачити.
Я завмерла. Чоловічий голос, що прозвучав зовсім поруч, змусив моє серце битись швидше, а сонце наче зблідло.
В метрі від мене, впершись рукою в огорожу, стояв Ледянський.