Папка з якимись паперами, що повинні були розкрити неймовірний секрет сімейства Вешнєвих – невже Андрій дійсно думав, що мені може бути невідоме щось настільки серйозне?! – провалялась на робочому столі до самого вечора. Я з головою пішла в роботу, перерила кілька звітів, вишукуючи неточності, а в якусь мить ледь стрималась, щоб не повідомити про знайдене Павла Григоровича. Просто з бажання показати Андрію, що не відчуваю до нього ніяких теплих почуттів, тут лише задля роботи, а отже, готова про будь-який недолік доповісти, так би мовити, керівництву.
Біда була в тому, що до Павла Григоровича тепла я відчувала ще менше, ніж до Ледянського. НЕ сумнівалась: варто мені нарити щось вартісніше, більше, ніж кілька неточностей в паперах, про які сам Андрій навіть не в курсі, як Вешнєв звелить зробити все можливе, щоб зробити цю компанію своєю.
Так, задача не з простих. Але я ж розумна? Я ж справлюсь? А Тимка вже он який великий розумний хлопчик, весь в маму, правда? Тимка поки пограє з дідусем…
Я здригнулась. Якщо Вешнєв когось і любив в своєму житті, то лише Тимофія, спадкоємець же, як не крути! Але навіть цієї нормальної любові дідуся до внука не вистачало, щоб він не використовував мого сина як фактор впливу.
Я не шкодувала, що Вешнєву було відомо про існування мого сина, що Тимка ріс з Павлом Григоровичем. Це був єдиний спосіб дайсно його захистити. Прив’язавшись до внука, до спадкоємця, Вешнєв хоч не нанесе по ньому прямий удар…
Втонувши у власних думках, я навіть не помітила, як закінчився робочий день. Згадавши, що хотіла проскочити повз Андрія і не зіткнутись з ним в коридорі, чи, що гірше, знову застрягнути наодинці в ліфті, я піднялась зі свого місця і впевнено закрокувала до виходу.
І папку з документами з собою прихопила.
Насправді, я не збиралась цього робити. Пальці якось самі мимоволі стиснулись довкола картону, і я не змогла змусити себе лишити знайдену Ледянським інформацію тут.
Цікаво, чим він таким зібрався мене дивувати? Підбіркою з десяти цікавих фактів про життя Романа Вешнєва?
Я знала багато чого, навіть більше, ніж хотіла б знати. Роман взагалі не славився надто великою таємничістю. Іноді, коли батько доводив його до сказу, Вешнєв-молодший міг багато чого сказати в лице, а ще іноді його пробивало на відвертості.
Проте, нічого такого, що змусило б мене злякатись, Роман не розповідав – інакше я б не змогла йому довіряти. Але в бурні дев’яності, коли Павло Григорович успішно заляпувався кров’ю, Роман був дитиною і, звичайно ж, ні в чому такому брати участі не міг. А коли батько став трохи привчати його до справи, то часи змінились, питання вирішувались не лише криміналом.
Хоча так, якщо казати чесно, Романові іноді не вистачало витримки і терпіння. Але… Кілька бійок? Чийсь зламаний ніс?
Це не те, що може мене вразити.
І все ж, папка буквально вогнем горіла в руках.
Я подолала приймальню, хол, спустилась на перший поверх, на щастя, так і не перетнувшись з Андрієм, і спіймала себе на думці, що дуже хочу зазирнути.
Звісно, це робиться не на вулиці…
Може, в машині?
Сьогодні за мною приїхав водій. Я коротко кивнула йому і зайняла місце на задньому сидінні, трохи нетипове для мене. Вадим не сказав ні слова; він прекрасно знав, що коментувати вчинки керівництва – це пряма дорога до вильоту з роботи, а втратити посаду не хотів.
Бути водієм у сімейства Вешнєвих куди краще, ніж мотатись туди-сюди через кордон, займаючись якимись напівлегальними перевезеннями.
- Додому, - коротко звеліла Вадимові я, не бажаючи нікуди заїжджати.
Він рушив з місця. Як завжди, повз по вулицям гірше за черепаху, але цього разу я була навіть вдячна за його надмірну повільність.
Замість того, щоб дивитись у вікно або гортати стрічку в соцмережах – останнє приваблювало мене аж надто мало, - я відкрила папку з документами. Кілька паперів просто відклала вбік, впізнавши їх.
Кілька підозрілих договорів, в яких друга сторона явно програвала – тому що Вешнєву-старшому захотілось поповнити свою колекцію поглинутих фірмочок. Звісно, там було і ім’я Романа, але ж це за вказівкою батька…
Про ці випадки я прекрасно знада.
Андрій сподівався мене таким здивувати? Роман не був янголятком з крилами, але і злочинцем також ні. Якщо цим людям хтось і погрожував, то це був Вешнєв-старший.
Я перегорнула ще кілька сторінок.
Знову нічого нового.
Хотілось вже закрити папку, але я помітила останні кілька сторінок.
Це був потріпаний лист паперу, на якому від руки, дрібним стрибаючим почерком хтось щось писав. Якась заява, як я зрозуміла з шапки, ми якраз зупинились на світлофорі, і я схилилась ближче до тексту, щоб розібрати букви, що розбігались перед очима…
А тоді відхитнулась назад і, нажахана, замружилась.
Не може такого бути!
- Щось трапилось? – Вадим, очевидно, відреагував на мій тихий скрик. Я ледь стрималась, щоб стрімко не закрити папку, намагаючись приховати її від чужих очей.
Він за кермом і точно не стане видивлятись вміст документів.