Розділ четвертий

Автомобіль зупинився біля розкішного ресторану. Крізь скло я могла побачити інші розкішні авто – підтвердження того, що в цей заклад не ходять бідні люди. Цікаве місце; раніше мені ніколи не доводилось тут бувати, і я поспішила вхопитись за слабку тінь цікавості і трохи додати ентузіазму у власний похід до ресторану з Романом.

- Все в порядку? – він торкнувся моєї руки.

Я слухняно стиснула долоню чоловіка, відчуваючи звичний жар, що йшов від нього. Господи!.. Це було так просто – закохатись в Романа. Він гарний, багатий, він, зрештою, любить мого сина, як рідного. Тоді чому я продовжую чіплятись за почуття, від яких лишилось одне суцільне лахміття?

- Так, просто важкий робочий тиждень, - зітхнула я. – Знаєш, не надто радісно кожного дня бачити самовдоволену фізіономію Ледянського.

- Ти могла б відправити на фірму представника.

- Могла б, - ствердно кивнула я, пересікаючись поглядом з Романом. – Але я цього не робитиму. І ти чудово знаєш, чому.

Тому що наш батько доручив це мені.

Тому що Вешнєв – божевільний, і якщо щось відбувається не так, як йому хочеться, у нього починають виникати зайві питання. А я не готова на них відповідати. І не хочу просвітляти його щодо батька Тимки. Мені не треба, щоб син перетворився на зброю.

Він – дитина і заслуговує бути щасливим.

- Добре, забули, - Роман підбадьорливо посміхнувся мені. – Може, дозволиш відчинити перед тобою двері?

Я розсміялась. Роман, попри те, що повільністю нашого водія не страждав, рідко коли встигав відчинити дверцята автомобіля і подати мені руку. Дурна звичка буквально вилітати з авто була у мене завжди; єдиний період часу, коли я не встигала, це вагітність. Але тоді я майже нікуди не ходила, намагалась зайвий раз не потрапляти людям на очі, а кілька місяців взагалі провела в іншому місті, з матір’ю. І навіть вона не дізналась, хто батько її онука.

Зате Роман дізнався.

Вже за його мовчання я мала б бути вдячною.

- Дозволю, - посміхнулась я.

Чоловік відповів мені веселим поглядом, піднявся з водійського місця, вийшов з машини, обійшов її по колу і відкрив дверцята. Протягнув мені руку, і я вклала свої пальці в його долоню, а тоді піднялась, вислизаючи з автівки. В якусь мить ми виявились ближче один до одного, ніж я звикла, і я знову відчула сильну хвилю жару, що випромінював Роман.

Він міг би зараз мене поцілувати. Навряд чи я була б за; навряд чи я б відштовхнула його, не в публічному місці. Однак Вешнєв-молодший, на відміну від свого батька, завжди чітко відчував мої особисті кордони. Замість того, щоб наполягати на чомусь більшому, він спокійно підставив мені лікоть, і я сперлась об його руку, наче опиняючись під невидимим захистом.

- Вище ніс, Христино, - промовив Роман, відводячи мене геть від автомобіля. – Сьогодні ми плануємо відпочити, а не втонути в проблемах і на роботі, чи не так?

- Можливо, - розсміялась я. – Однак, важко це зробити, коли ми постійно в розмові повертаємось до нашого дорогоцінного таточка.

- Наш дорогоцінний таточко скоро рушить до санаторію або на той світ, і буде час для перепочинку, - гмикнув Роман.

Мені вперше за довгий час подумалось, що над Романом Павло Григорович знущається чи не більше, ніж наді мною. Ну так, дійсно, я якимось чудом все ще зберігала позицію людини, перед якою потрібно просити пробачення за вісімнадцять років відсутності в моєму житті. А Роман – пасинок, отже, боржник. Плювати, що він робить більше, ніж будь-хто інший. Вешнєву цього завжди буде мало.

Ми нарешті увійшли до ресторану; тут було достатньо красиво, щоб я, розглядаючи обстановку, на певний час викинула Вешнєва з голови. Дійсно, розкішне місце, багате, але при цьому зберігає дивовижну лаконічність. Я ковзнула поглядом по оксамитовим диванчикам біля столиків, по різним меблям і красивому декору і, відмітивши про себе кілька порожніх столиків в залі, подумки заблагала, щоб Ромі вистачило розуму не замовляти місце в самому центрі.

- Нам туди, - заспокоїв мене Роман, киваючи на столик в кутку. – Ти б мене вбила, якби я замовив столик у всіх на очах.

- Терпіти не можу, коли на мене дивляться, - чесно відповіла я.

- Ти неймовірно гарна, Христино. На тебе дивитимуться, навіть якщо ти сховаєшся в кутку і надінеш паранджу.

- Ти хочеш бачити мене у паранджі?

- Це плаття теж нічого, мені подобається, - підморгнув мені Роман, і я, не втримавшись, розсміялась.

Бордова тканина як можна краще підходила під французьку атмосферу ресторану. Плаття було обтислим, підкреслювало переваги фігури, і я знала, що виглядаю в ньому досить звабливо. Роман також не збирався приховувати власну симпатію; проте, я від нього цього і не просила. Пора вже признати, що мені приємна його увага, навіть якщо я поки що не можу відповісти взаємністю. Зможу.

- Сідай, - він провів мене до столика і зайняв місце навпроти. – Зараз повинні принести меню… Ти будеш вина?

- Думаю, по келиху нам не завадить, - посміхнулась я. – Але одна не питиму.

- Складу тобі компанію, - гмикнув Роман. – Не турбуйся, - він спіймав мене за руку і обережно стиснув мої пальці. – Може… Щось не так?