Розділ третій

- Ви, як завжди, пунктуальна.

Я не дозволила собі здригнутись, хоча голос, що прозвучав за спиною, був для мене несподіванкою. Я не розраховувала на те, що зіткнусь біля входу з Ледянським; чотири роки тому у нього ще була звичка приходити з невеликим запізненням, на п’ять-десять хвилин, а я приходила на робоче місце трохи раніше, ніж було необхідно, щоб сховатись в кабінеті від чужих поглядів і не почути додаткові образи на свою адресу.

Тоді, чотири роки тому, я була простою сірою мишкою, і ніхто не прагнув підбирати культурні вирази для оцінки моєї зовнішності і необхідності моєї присутності на фірмі. Зараз, напевне, ніхто і не впізнав, окрім Ледянського.

- Пунктуальність – одне з базових правил хорошого тону, - я повернулась до нього, шкодуючи, що наше зіткнення сталось біля входу в будівлю, а не всередині, коли свідків було б менше. Зараз всі поспішали на роботу; повз нас проходили, вітаючись, десятки, якщо не сотні людей, і Ледянський кожного разу відповідав їм стриманим кивком.

На вулиці було прохолодно; вночі пройшов дощ, і я помітила, що Андрій більше не відмовляється від пальто в холодні дні. Воно було йому до лиця; темно-синій відтінок вигідно підкреслював сталеві очі, а крій – підкреслював чудову фігуру.

Шкода тільки, що на цьому пальто не вишито і не намальовано «Ледянський – брехлива сволота». Було б чудовим довершенням його образу.

Я схрестила руки на грудях. Мій власний тонкий плащ скоріше підкреслював, чим приховував фігуру. Модний нині оверсайз я не носила принципово, притримуючись здебільшого ділового стилю, але зранку спіймала себе на тому, що мимоволі обираю одяг, в якому буду виглядати ще привабливіше. Наче хотіла, щоб Ледянський очі об мене зламав.

Гаразд, хай ламає.

- Приємно чути, що моя заступниця настільки добре володіє етикетом, - розплився в посмішці Ледянський. – Прекрасно виглядаєте, Христино.

- Ви також. Андрію. Альбертовичу, - я сяйнула очима. – Але хіба наш зовнішній вигляд якимось чином визначає вектор нашого співробітництва?

- Ні, - він продовжував посміхатись. – Але в спілкуванні з привабливою людиною є щось особливо… Притягуюче. Думаю, ви розумієте, про що я.

- Боюсь, що ні, - заперечила я. – Я далека від спроб вимірювати людей їх зовнішністю. Мені прекрасно відомо, що людина здатна на жахливу підлість, навіть якщо на перший погляд вона видається красивою.

- Он як. У вас багатий життєвий досвід.

- Так, в мене були гарні вчителі.

Ми змовкли на кілька секунд, з викликом дивлячись один одному в очі. Я дозволила собі легку, спокійну посмішку, що показувала: я зараз більшою мірою жартую, а не погрожую або якимось чином випробовую Ледянського, але він, здається, не проникся до цього великою довірою. Замість цього запропонував спертись об його лікоть.

Мені довелось прийняти цю пропозицію; хоча б тому, що відмовлятись дивно, ми ж ділові люди і повинні пам’ятати про правила етикету. Однак, триматись за руку Ледянського виявилось складніше, ніж я думала. Спогади, сховані десь далеко, в куточку свідомості, прагнули винирнути звідти і причинити мені ще більше болю.

За ті кілька десятків секунд, що знадобились нам, щоб перетнути хол, напевне, на фірмі зародилась нова хвиля чуток про роман їх керівника.

Пам’ятаю, чотири роки тому, коли я опинилась поруч з ним, ніхто і припустити не міг, що ми разом. Сховані за окулярами очі, волосся, заплетене в тугу косу, завеликий одяг і тихий голос… Непомітна миша.

Ледянський казав, що йому навіть подобалось. Звісно! Адже йому була треба не моя зовнішність, йому треба було, щоб я придумала те, на що він разом зі своїм фінансовим директором не здатен! А як тільки щось пішло не за планом, Мишка одразу втратила свою актуальність.

Ми увійшли до ліфту, і мені здалось, що Ледянський подав знак співробітнику, що сунувся слідом, що йому треба почекати наступного разу.

Бути з ним наодинці в такому крихітному приміщенні – не найприємніша затія, але я звеліла собі лишатись максимально спокійною.

Ми просто працюємо разом. Не більше того.

- Вчора я велів підготувати для вас кабінет, - Ледянський порушив тишу, що ставала незручною. – Сподіваюсь, вас все влаштує. Моя помічниця тимчасово буде працювати з вами.

- Ні.

- Ні? – вигнув брови Андрій.

- Не приймайте за грубість, але ті якості, за якими ви її обирали, мене абсолютно не цікавлять. Я виберу помічницю чи помічника самостійно. Мені потрібна надійна і досить розумна людина. А каву, - я осміхнулась, - я здатна приготувати для себе сама. І обід замовити також.

- То, може, варто взагалі відмовитись від помічників?

- Я б відмовилась, але, здається, чотири роки назад кава була для вас непосильною задачею, - посміхнулась я.

- Невже не погодитесь допомогти мені… з почуття дружби?

Ліфт вже майже доїхав до призначення, і я спіймала себе на тому, що затримую дихання, мимоволі молячись, щоб скоріше можна бути вийти з клітки крихітного приміщення і не стояти так близько до Ледянського.

- Наші з вами стосунки далекі від дружніх, Андрію. Альбертовичу, - я сяйнула очима і, дочекавшись, доки на його обличчі з’явиться тінь сумніву, додала: - Вони повністю ділові.