Розділ другий

Я скривилась, спостерігаючи за тим, як з шипінням відчинились автоматичні ворота. В цей будинок навіть приїхати тихо не можна, так, щоб тебе ніхто не помітив…

Під колесами автомобіля захрустів гравій. Машина майже повзла; водій дістався мені надто обережний, він вважав, що якщо трохи піддасть газу і набере швидкість, то я на передньому сидінні помру від зупинки серця. Смішно.

Не те щоб я любила швидкість… Але повзти, як черепаха, не найкращий варіант. Зазвичай я виїжджала з дому сама або з Романом. От вже з ким ніколи не запізнишся; він ганяв по дорогах, як навіжений, добре, що бодай у місті ставало розуму дотримуватись правил дорожнього руху і не мчати на червоний.

Божевільний. Ну, але, принаймні, в аварії не потрапляв.

Авто нарешті доповзло до ганку. Водій, все такий же повільний, збирався вибратись із салону і відкрити переді мною двері, але я встигла першою.

– Вільний, – кинула йому наостанок. – Машину тільки припаркуй.

– Буде зроблено, Христино Ігорівно, – чоловік розплився в фальшивій посмішці і явно провів мене одним з тих голодних поглядів, якими подібні йому люди люблять обдаровувати мою спину і дещо понижче.

Я звеліла собі ігнорувати хамство. Якщо у людини замість мозку суцільні інстинкти, хай буде задоволений ними. Головне, щоб не розпускав руки, а він на це ніколи не зважиться…

– Вадик, – холодний чоловічий голос явно змусив Вадима, водія, підстрибнути на місці, та і я також завмерла, не встигнувши подолати останню сходинку. – Ти пам’ятаєш, що я обіцяв зробити з твоїми очима, якщо ти ще раз так витріщатимешся на Христину?

– Роман Павлович… – замекав Вадим. – Я ж нічого…

– Отже, пам’ятаєш, – задоволено підсумував чоловік. – Ще раз спіймаю, і звільнення буде кращим фіналом для тебе, це ясно?

Я змусила себе озирнутись. І звідки він взявся? Роман зараз повинен був знаходитись на черговій діловій зустрічі, а не на території будинку. І я щиро сподівалась, що не встигну пересіктись з ним, коли повернусь. А тоді просто згребу документи, піду до себе і зроблю вигляд, наче дуже зайнята і не можу з ним розмовляти.

Однак, мій ідеальний план, здається, був зруйнований через повільність водія. Роман, все ще в строгій діловій сорочці, проте, з розстібнутими верхніми двома гудзиками, і в брюках, але вже без піджака, стояв на під’їздній доріжці. Темні очі збуджено сяяли, і Роман нагадував справжнього диявола во плоті. Самовпевнений, серйозний, злий. Небезпечний, можливо, для всіх, окрім мене.

– Привіт, – моя посмішка вийшла не надто щирою і була більше призначена для переляканого Вадика, ніж для Романа. Цей все одна не повірить. – Не сваріться, нічого страшного не відбулось. Як бачиш, я доїхала нормально. Можна подумати, на п’ятдесяти кілометрах за годину можна розбитись.

– Завжди знав, що ти любиш швидкість, – Роман запустив пальці в своє темне волосся, скуйовджуючи його – нервував. Я досить добре його вивчила, щоб правильно розуміти всі ці випадкові жести. – І чому ти не любиш зі мною їздити?

– Може, тому, що ти ганяєш, як божевільний, а я все ще сподіваюсь живою повернутись додому? – вигнула брови я. – У мене син, Ром, якщо ти забув. І йому навряд буде добре, якщо мама приїде розібрана.

– Не бурчи, – Роман піднявся на ганок, подав мені руку, допомагаючи подолати останню сходинку, приобійняв за талію і швидко мазнув губами по щоці. – Від тебе на три кілометри несе Ледянським, Кріс.

Ми зустрілись поглядами.

В усьому світі лише дві людини знають про те, від кого я народила дитину. Лєнка, моя краща подруга – тому що я зізналась їй сама, коли, завагітнівши, намагалась вибудувати крихкі стіни, здатні захистити мого малюка від його батька… І від іншої людини, що явно бажала б смерті моєму синові…

І Роман. Не те щоб я йому говорила – здогадався сам. Обіцяв тримати в таємниці, і дійсно, за три роки жодного разу не проговорився нікому. Але чомусь вже той факт, що моя таємниця належала такій небезпечній людині, лякав. Як і те, що Роман ні разу не спробував скористатись відомим йому секретом для шантажу.

– Тому що я була з Ледянським на діловій зустрічі, – промовила я, дозволяючи йому підштовхнути себе до входу в будинок. – Це розуміє під собою особистий контакт, сам розумієш.

– Я давно казав, що твоєму Ледянському просто треба скрутити шию, та й по всьому.

– Ром, – попереджувально промовила я. – Перестань.

– Мовчу, – розсміявся він. – Він погодився?

– Звісно, погодився. – зітхнувши, промовила я. – А хіба у Ледянського були варіанти?

– У Ледянського був варіант одружитись з тобою, і він цього не зробив. Це вже свідчить про те, що він придурок, – Роман відкрив переді мною двері в дім, пропустив всередину і зайшов слідом.

В холі було світло, дарма, що вікон тут було небагато. Знову хтось не економить електроенергію, але й добре, бо так я одразу побачила сина, що стрімголов летів до мене.

– Мамо! – він миттєво вчепився мені в руку. – Дядь Рома! – в свої три роки син вже чудово розмовляв. – Ми там такий палац побудували! Дядь Ром, а глянеш? А підсадиш мене, щоб я поставив верхівку? Дєда не може дотягнутись! Дядь Ром!