Розділ перший

- Дивись, яка красуня! І що вона тут забула? Я б з нею запалив.

Я усміхнулась вульгарному коментарю, що прозвучав у мене за спиною. У всього є свої недоліки. У привабливості також. Не втекти від хихотіння, палких поглядів від юнаків та дорослих чоловіків, жартів і впевненості в тому, що все, що в мене є, я отримала завдяки зовнішності. Напевне, вони б дуже здивувались, якби дізнались, наскільки помиляються.

Ліфт нарешті доїхав до потрібного мені поверху, і я вийшла в просторий хол. То ж треба… Тут майже нічого не змінилось. А мене ж не було тут чотири роки. Колись я прибігала сюди кожного ранку у будні, займаючи своє робоче місце і намагалась розібрати кореспонденцію, що прийшла за ніч, листи від іноземних партнерів.

Це вже давно не мій рівень, але спогади про цю фірму свіжі настільки, наче це було вчора. Андрій Ледянський – не той чоловік, якого можна так просто забути.

Згадуючи про минуле, я мимоволі набрала повні груди повітря. Потім дозволила губам розтягнутись в спокійній посмішці, поправила комір своєї легкої блузки і впевнено закрокувала вперед. Чоловік, з яким мені довелось їхати в ліфті, явно провів мене голодним поглядом, орієнтуючись на цокіт підборів, та я вже давно не мишка, не збираюсь ховатись.

Мимоволі вихопила своє відображення в невеликому дзеркалі біля офісного кулера. Останнього разу, коли дивилась в нього, була сірою мишею в мішкуватому одязі. Однак з того моменту пройшло багато часу, і я вже абсолютно інша. Нема ні дивного одягу, ні дурної зачіски – заплетеного в косу волосся. Я – впевнена в собі ділова жінка, і сюди прийшла вирішувати свої справи.

І нема чого так зрадливо битись серцю.

Відігнавши від себе дурні думки, я рушила до приймальні генерального директора – і за сумісництвом власника контрольного пакету акцій цього холдингу. Двері в приймальню були такими ж, як я їх пам’ятала – Ледянський лишався консервативним в своїх смаках, очевидно, при кожному ремонті вимагав не змінювати зовнішній вигляд офісу.

Шкода тільки, що в своєму підході до жінок він був точно не консерватором.

- Доброго дня! – привітала мене дівчина, що сиділа в приймальні. Особиста помічниця… Колись на її місці була я. – Ви за записом?

- Ні, - легко знизала плечима я.

Власне кажучи, мене б тут взагалі не було, якби на те моя воля. Однак, сказати, що не можу виконувати свої службові обов’язки лише тому, що мені неприємний Ледянський, я просто не маю права. Тоді мені доведеться видати Вешнєву, моєму начальнику, надто багато інформації.

- В такому випадку, - помічниця, здається, була цим задоволена, вочевидь, побачила в мені суперницю, - я не можу вас пропустити. Андрій Альбертович не приймає…

- Мені не потрібен запис, - усміхнулась я. – Ваш шеф з задоволенням прийме мене будь-якої миті і при будь-яких обставинах. Можете передати, що я від Вешнєва.

Очевидно, дівчина поняття не мала, хто такий Вешнєв – головний партнер Ледянського. Але в моєму голосі було щось таке, що вона зволила піднятись і рушити до дверей. Здається, поспішала лише для того, щоб встигнути швидше за мене, і я дозволила їй випередити себе на півкроку.

Сказати чесно, я б не відмовилась відтягнути на кілька хвилин зустріч з Ледянським, але дівчина вже відчинила двері і зазирнула до кабінету.

- Андрій Альбертович! – затараторила секретарка. – До вас відвідувачка, вона…

- Я представлюсь сама, - холодно проронила я, жестом відсуваючи набридливу дівицю. Можна було прослизнути до кабінету повз неї, але я дочекалась, доки ця чергова «особиста помічниця» зійде з моєї дороги, щоб спокійно зайти досередини.

Насмішливий, типово чоловічий голодний погляд Ледянського ковзнув по мені. Спочатку по ногам, приділяючи особливу увагу стегнам, тоді по тонкій талії, затримався на грудях. Лише потім Андрій глянув мені в очі.

- Мішина, - представилась я, протягуючи руку для рукостискання. – Христина, - витримала довгу паузу. – Ігорівна,  - і посміхнулась.

Ледянський повільно піднявся зі свого місця і стиснув мою долоню. Доторк опалював – точно так само, як і чотири роки тому. Тільки я вже не та сама, що була раніше.

- Христина? – перепитав Андрій, намагаючись мене впізнати. В його очах з’явився подив, і він все ніяк не хотів відпускати мою долоню.

Його особиста помічниця ще трохи постояла на порозі і, зрозумівши, що їй точно не світить жодна увага, нарешті зволила піти, закривши за собою двері.

- Для вас, - виправила я, - Христина Ігорівна.

- Он як, - вигнув брови Ледянський. – Раніше вам не подобалось, коли я звертався до вас за іменем та по-батькові, Христино… Ігорівно.

Мені і зараз не подобалось. Його голос будив в мені спогади про те, про що я навіть думати, якщо чесно, не хотіла.

Чотири роки тому цей чоловік розбив мені серце.

Проте, було щось таке, за що я йому вдячна.

Адже я народила від нього дитину.

Хоча сам він досі про це не знає.

- З того часу багато чого змінилось, - холодно промовила я, намагаючись максимально зберігати спокій.

- Дійсно. Ви неймовірно виглядаєте, Христино Ігорівно, - вигнув губи в легкій посмішці Ледянський.