6. До світанку

Назар розповів про букет, який Соломійка сама вибрала, і про новий рюкзак. На рюкзаку були пришиті вушка. Олена казала, що донька хвилювалася більше за них, ніж за зошити. Коли фотографувалися біля школи, дівчинка наполягла, щоб учителька теж стала поруч.

Бандера слухав, витираючи обличчя долонею. Він запитав, як звати вчительку, і Назар мусив зізнатися, що забув. Олена називала ім’я кілька разів, але він не записав.

— Вона б зараз на мене сердилася, — сказав він. — Казала б, що про двигуни я пам’ятаю все, а школа відразу вилітала з голови.

Петлюра тихо засміявся, хоча щоки в нього ще були мокрі. Гетьман теж усміхнувся й поклав хустку на коліно. Назар подивився на них і вперше відчув, що може трохи розслабити плечі.

— Я дуже хотів її навчити плавати, — сказав він. — Сам, щоб вона не боялася. Думав, що після війни ми повернемося додому, я знайду спокійне місце. Буду тримати її на воді, а вона гребтиме рученятами та ніжками. Тепер не зможу.

Він притиснув кулак до рота. Петлюра залишив руку в нього на плечі, а Хмельницький нахилився й підсунув ближче поліно. Вони не намагалися швидко заповнити мовчанку.

— Я почув, що ви сказали, — продовжив Назар, коли зміг говорити. — Що наша держава є. Що ви тепер це знаєте. Але мені все одно хочеться до них.

— Хотітиметься, — відповів Хмельницький. — Тут не забуваєш тих, кого любив. Я теж хотів би ще раз поговорити із сином.

Назар повільно видихнув. За деревами небо почало світлішати, хоча сонця ще не було видно.

— То ви вважаєте, що все було того варте? — запитав він. — Ваша боротьба, усе, що ви робили?

Петлюра подивився на нього й відповів не відразу.

— Я чув сьогодні, що Україна не зникла разом із нами, — сказав він. — Заради її свободи я б знову боровся та без сумнівів віддав власне життя. Але свої помилки хотів би виправити.

— Ми прагнули, щоб після нас хтось міг жити вільніше, — додав Бандера. — Тепер ви розповіли про людей, які так живуть в незалежній державі. Вільно говорите українською, не приховуєте власного походження.. Мені дуже хотілося дочекатися саме цього.

Хмельницький поклав Назарові руку на передпліччя.

— Ти приніс нам більше, ніж думаєш, — сказав він. — Я вже не можу допомогти своєму війську. Та тепер знаю, що на нашій землі є люди, які продовжують боронити Україну, рідну неньку. Дякую за все. Дякую, що пам’ятають про нас, навіть коли мають за що дорікнути.

— Тільки війна ще не закінчилася, — нагадав Назар. — Я не знаю, що буде завтра.

— Ми почули тебе, — відповів Петлюра. — Ти не обіцяв нам перемоги. Ти розповів, що живе твоя країна.

Назар кивнув і простягнув руки до вогню. Він більше не намагався знайти телефон у порожній кишені. Хотів запам’ятати Артемове обличчя, Оленин голос, доньчин сміх, поки всі вони були так близько.

— Про вас залишаться книжки, — сказав він за якийсь час. — А про мене знатимуть кілька людей. Я не шкодую, що так буде. Просто зараз думаю, чи пам’ятатиме мала, який я був. Їй тільки сім років.

Петлюра провів долонею по тканині кітеля. Коли він заговорив, Назарові довелося нахилитися ближче, бо отаман майже шепотів.

— Ти вже розповів нам про чоловіка, якого шукала його мати, — сказав він. — Не назвав його імені, але ми вже його знаємо, та пам’ятатимемо. Розповів про Артема й про свою дружину. Пам’ять часто починається з того, що хтось сідає поруч та ділиться спогадами про власне життя. Я знаю: твоїй доньці розкажуть про тебе.

— Мати розкаже, — відповів Назар. — Вона згадуватиме, як я малим розібрав годинник, а потім ховав деталі, щоб ніхто не помітив. Олена розповість, як ми познайомилися. Я тоді намагався їй пояснити, що двигун простіший за шкільну програму, а вона попросила назвати три причини визвольної війни. Ох, як нам було тяжко шукати спільні теми.

Бандера усміхнувся й посунув колодою ногу, щоб дати Назарові більше місця. Гетьман запитав, чи вдалося потім полагодити годинник, і морпіх похитав головою. Його батько ще довго знаходив маленькі гвинти в різних закутках.

Вони посиділи мовчки. Назар дивився, як вогонь добирається до свіжого поліна. Намагався згадати інші домашні історії. Тепер хотів розповісти їх усі, навіть ті, через які колись червонів перед гостями.

У містечку, де поховали Назара, вже настав ранок. Олена сиділа за кухонним столом і дивилася в синій зошит. На сторінці з човном Соломійка домалювала берег, а поруч залишила місце для підпису.

Дівчинка зайшла на кухню в нічній сорочці й сіла біля матері. Вона поклала голову їй на плече, потім узяла олівець.

— Тато так і не сказав, чи риби сплять, — нагадала вона. — Ти знаєш?

— Не знаю, як правильно пояснити, — відповіла Олена, гладячи доньку по спині. — Після школи знайдемо книжку й прочитаємо разом.

Соломійка погодилася й повернула до себе зошит. Вона почала писати назву країни біля намальованого берега. Перша літера вийшла завелика, тому решту довелося вміщувати ближче одну до одної.

Олена хотіла підказати, але стрималася. Коли донька закінчила, вона прочитала слово вголос і провела пальцем під літерами.