5. Україна є

Петлюра сів ближче. Його рукав майже торкався Назарового плеча, але він, здається, цього не помічав.

— Розкажи, як це сталося, — попросив він. — Я розумію, що ти не історик. Говори те, що знаєш.

Назар згадав дружинині книжки, шкільні уроки та розмови з батьком. Йому хотілося нічого не переплутати, бо тепер навіть найпростіші відомості здавалися надзвичайно важливими.

— У дев’яносто першому проголосили незалежність, — почав він. — Потім люди голосували на референдумі й підтримали Незалежність України. Нас визнали інші держави. У нас власний президент, уряд, гроші, паспорти. Є українські посольства, і наш представник говорить в Організації Об’єднаних Націй від імені України.

— Нас визнають під нашим ім’ям? — запитав Петлюра. — Не як частину росії й не як територію васала росії?

— Як Україну, — відповів Назар. — За кордоном іноді плутають або не знають достатньо. Ми сердимося й пояснюємо. Але держава в нас своя, і вона не просить у Москви дозволу вирішувати щось.

Хмельницький узяв кухоль, долив води й подав Назарові. Його рухи стали повільними, ніби він боявся щось розхлюпати.

— А хто зараз править у Києві? — запитав гетьман, відсуваючи кухоль.

— Наш уряд, — відповів морпіх. — Росіяни намагалися його взяти під час великого вторгнення в двадцять другом, тобто в дві тисячі двадцять другому, але ми їх зупинили. У місті живуть люди, працюють магазини, діти ходять до школи. Коли починається тривога, всі спускаються в укриття. Олена колись водила туди Соломійку, й мала найбільше запам’ятала, що під землею їздять поїзди.

Гетьман перепитав про поїзди, і Назар коротко пояснив, як працює метро. Петлюра ледь усміхнувся, коли той спробував показати руками довжину потяга.

— А що з нашим морем? — запитав Хмельницький. — Ти ж сказав, що морський піхотинець.

— Частину нашої землі окуповано. Крим, міста на сході й півдні, — відповів Назар. — Але є Одеса, є наш берег. І є люди на окупованій землі, які чекають на нас. Ми продовжуємо боротися. Інколи тяжко, інколи щось втрачаємо, але інколи і повертаємо своє.

Він розповів про дві тисячі чотирнадцятий рік, а потім про лютий двадцять другого. Згадав, як прокинувся від дзвінка про початок повномасштабного вторгення. Як Олена складала дитячі речі, а він ходив по квартирі й не міг знайти зарядний пристрій. Його дратувала ця власна безпорадність. Тепер він пам’ятав навіть шухляду, яку висмикнув надто сильно.

— Росіяни казали, що нашої держави не повинно бути, — продовжив він. — Що нас вигадав Лєнін. А я дивився на паспорт, який лежав поруч із доньчиним свідоцтвом про народження, і думав, що не дозволю жодному руснявому виродку торкнутися своєї родини. В двадцять другому я не знав, чи вистачить нам сил. Дуже багато людей не знали, але все одно пішли захищати своє.

Бандера нахилився вперед.

— Чому вони трималися разом? — запитав він. — Що їх об’єднало?

Назар подумав про хлопців зі свого підрозділу. Він міг би назвати гасло, проте згадалися зовсім інші речі.

— У нас один чоловік продавав овочі на ринку, — сказав він. — Інший ремонтував комп’ютери. Артем працював на будівництві, а Дмитро ще вчився. Ми іноді сварилися через дурниці, могли тиждень сперечатися про політику. Та коли треба було витягти когось із-під обстрілу, ніхто не питав про віру чи політичні погляди.

— А вдома вам допомагали? — запитав Петлюра.

— Постійно, — відповів Назар. — Люди збирали гроші на все, чого бракувало. Нам мотор привіз чоловік, який сам за кермом ледве сидів після операції. Мати сварила мене, коли я просив не віддавати пенсію на збори. Олена після уроків допомагала пакувати посилки, а Соломійка малювала для хлопців листівки.

Він згадав, як товариш приклеїв доньчин малюнок усередині шафки. На аркуші була велика кішка, хоча Соломійка пояснювала, що це лев. Назар хотів посміятися, але в грудях раптом заболіло, і він притиснув до них долоню.

— У вас знову болить? — запитав Бандера, придивившись до нього.

— Згадав одну річ, — відповів Назар. — Тепер уже трохи легше.

Хмельницький посунув кухоль ближче, проте нічого не сказав. Назар відчув до нього вдячність за цю мовчанку.

— Я не хочу, щоб ви подумали, ніби в нас усе добре, — продовжив він. — Ми багато чого зіпсували самі. Крали, дозволяли обманювати себе, роками відкладали те, що треба було зробити. Часом повертаєшся додому й бачиш таке, що руки опускаються. Але люди можуть про це говорити й вимагати змін. Ми хочемо жити у своїй країні, навіть коли сердимося на неї.

— Ти міг би сердитися й не йти до війська, — сказав Петлюра.

— Міг би шукати виправдання, так, зізнаюсь, таких теж багато, — відповів Назар. — Тільки потім довелося б пояснювати доньці, чому за наш дім боролися інші. Я не знав би, що сказати їй у такому разі.

Петлюра довго дивився у вогонь. Потім провів долонею по обличчю, а коли опустив руку, Назар побачив сльози.

— Я думав, що ми залишили людям тільки спогади про поразки, — сказав отаман. — Тут можна було довго говорити про те, як мало мали часу. Але я згадував наших вояків і не знав, що відповісти їм. А ти сидиш поруч у формі українського війська й розповідаєш про свою дитину.