4. Чого не вберегли

Хмельницький підсунув до вогню ще одну гілку, але не випустив її з руки. Петлюра дивився на Назарову нашивку, а Бандера відкинувся від полум’я. Кілька секунд ніхто не говорив.

— Який тепер рік? — запитав Петлюра.

— Дві тисячі двадцять шостий, — відповів Назар. — Принаймні був, коли ми виходили на острови.

Гетьман потер долонею обличчя. Назар згадав, скільки років відділяло їхні життя, і раптом відчув роздратування. Йому хотілося, щоб ці люди відразу пояснили, чому після всього, про що він читав, знову сталась ця дідькова трагедія, війна з московитами.

— Ви тут обговорювали угоди, — сказав він, повертаючись до Хмельницького. — Я чув, коли прокинувся. То ви досі вважаєте, що з Москвою можна було домовитися?

Гетьман подивився на нього без гніву.

— Я вважав, що з неї можна взяти допомогу й зберегти своє, — відповів він. — Ми воювали довго. Треба було шукати того, хто допоможе втримати незалежність. До царя йшли з умовами, які мали берегти наш устрій.

— А вони його вберегли? — запитав Назар.

Хмельницький нарешті поклав гілку у вогонь.

— Ти знаєш, що було після мене, більше за мене самого, — сказав він. — Ще за життя я побачив, що цар може говорити з нашими ворогами, не питаючи нас. Я шукав інших союзників, але того, що вже зробив, не міг просто викреслити. Вони тоді вимагали від нас схилити голови перед царем, а я добивався рівності в угодах. Переяславські угоди були непотрібним папірцем, що швидко перекроїли московити на свій лад. Але це я зрозумів надто пізно.

Назар хотів відповісти відразу, проте гетьман продовжив.

— Я сподівався, що домовленість буде важити для нього так само, як для нас. Тепер розумію, скільки в тому було мого бажання повірити. Своє бажання я видавав за певність, тоді люди чекали від мене рішення.

— За те рішення платили й ті, кого ви ніколи не бачили, — сказав Назар. — Саме з вашої угоди виродки з Москви почали впарювати огидну ідею братських народів.

— Знаю, — відповів гетьман, опустивши очі. — Тут довелося почути багато критики моїх дій. Що зроблено, те зроблено, тоді я не вбачав іншого виходу.

Петлюра підняв кухоль, але поставив його назад, не випивши.

— Коли ми боролися за республіку, у нас теж були люди, які сподівалися зберегти Україну, як автономію в складі росії, — сказав він. — Ми надто довго сперечалися про те, які рішення приймати. Військо будували, коли ворог наступав, а між собою все ще з’ясовували, хто повинен вести країну.

— Ви ж домовлялися з поляками, — озвався Назар. — Олена розповідала про ваш союз із Пілсудським.

— Домовлявся, — відповів Петлюра. — Розумів, проти кого потрібна допомога. Але угода мала тяжку ціну, і частина наших людей бачила в ній зраду. Я хотів урятувати державу, яку ми вже втрачали. До того ж, світова спільнота вже згоджувала західні землі України до республіки Польщі. На жаль, я так і не зумів об’єднати всіх українців.

Він замовк, коли у вогні тріснула товста гілка. Назар дивився на нього й помічав утому, якої не бачив на старих світлинах.

— Я міг багато пояснювати обставинами, — продовжив Петлюра. — Але пояснення не повертають держави. Не повертають і мирних людей, яких моє військо мало захищати. Я наказував зупиняти погроми, та не зміг забезпечити цього всюди. Ця відповідальність теж залишилася зі мною.

Бандера сидів, обхопивши руками коліно. Він слухав уважно й кілька разів переводив погляд із Петлюри на Назара.

— А ви? — запитав морпіх. — Я не чув, щоб ви вірили Москві. Та з німцями теж намагалися вибудовувати хоч якісь зв’язки.

— Серед нас були сподівання, що війна між двома ворогами дасть нам можливість створити державу, — відповів Бандера. — Ми проголосили її, але німецька влада не збиралася визнавати нашу країну. Мене тортурами вимагали відкликати проголошення акту незалежності  Української держави. Потім були арешти й ув’язнення.

— То ви просто помилилися в намірах, у виборі союзників? — запитав Назар.

Бандера підняв на нього очі.

— Було б зручно говорити тільки про наміри, — сказав він. — Я відповідав і за власні рішення. Ми звикали до жорстокої боротьби, а потім з легкістю знаходили виправдання цій жорстокості. Совєтський Союз був для мене найбільшим злом, але досягнути бажаного результату мені теж не вдалося. Вибудувавши широку агентурну мережу по всьому світу, я не встиг використати її в спробі відбити території в совєтов та сформувати Україну.

Він розтиснув пальці й поклав руки на коліна.

— Ми розколювалися, підозрювали одне одного, втрачали людей у своїх суперечках. Зараз вже я не серджусь на Мельника, але в час найбільшої необхідності, його рішення так і не скріпилися воєдино з моїми. Я не можу сказати, що кожне наше рішення було правильним.

Назар слухав і думав про Артема. Йому хотілося зараз почути від товариша, чи вижив той, чи доїхав до лікарні. Розмова про століття раптом здалася нестерпно далекою від мокрого човна.

— Я не хотів сюди приходити, — сказав він, притиснувши долоні до очей. — Розумію, хто ви, але мені зараз дуже треба додому. У мене мала пішла до першого класу. Я навіть на її свято не приїхав.