3. Четвертий біля вогню

Назар прокинувся від запаху диму. Він лежав на боці, підібгавши ноги, а під щокою була суха трава. Коли спробував підвестися, рука легко втримала вагу тіла. Назар торкнувся грудей, потім спини й не знайшов ані бронежилета, ані пов’язки. На ньому залишилася форма, проте вона була суха й чиста.

Він пам’ятав човен, Артемові руки та холодну воду, яка хлюпала біля голови. Тепер довкола росли низькі дерева, а за ними починалася рівнина. Ніде не було видно будівель. Назар прислухався, шукаючи знайомий звук двигуна або голос із рації, але почув лише потріскування дров.

Біля вогнища сиділи троє чоловіків. Один був у темному жупані, другий носив військовий кітель старого крою, а третій сидів у застебнутому піджаку. Чоловік у жупані тримав над вогнем гілку й повільно повертав її між пальцями.

— Коли військо не має чим годувати коней, воно не може довго чекати, — говорив він. — Посли повертаються з обіцянками, а сотники вже починають вирішувати майбутню долю.

— Я пам’ятаю ці запитання, — відповів чоловік у кітелі. — Тільки після підписання угоди вони теж не зникають.

Назар зробив кілька кроків. Під черевиком хруснула суха гілка, і чоловік у піджаку повернувся до нього.

— Сідайте ближче, якщо можете, — сказав він. — Ви довго лежали на землі.

— Де хлопці з човна? — запитав Назар. — Тут ще мали бути поранені.

Чоловіки перезирнулися, і той, що сидів у кітелі, посунувся та показав на вільне місце біля колоди.

— З вами нікого не було, — відповів він. — Ми побачили вас одного.

Назар оглянув рівнину ще раз. Тепер він помітив, що над деревами не ворушиться жодна гілка. Дим піднімався рівно, хоча він відчував на обличчі легкий вітер.

— Я вже помер? — запитав він, повернувшись до вогнища.

Чоловік у жупані відклав гілку.

— Ми всі сюди прийшли після смерті, — відповів він. — Що це за місце, я тобі не поясню. Сам питав, коли вперше побачив цей вогонь.

Назар хотів заперечити, але згадав, як не зміг вдихнути. Він сів на колоду й поставив ноги ближче до тепла. У кишенях не було телефону, ножа чи документів. Він перевірив їх удруге, а тоді опустив руки на коліна.

— Мене звати Симон, — сказав чоловік у кітелі. — Як до вас звертатися?

— Назар Коваленко, морська піхота, — відповів він за звичкою. — Ви військовий?

— Був Головним отаманом війська Української Народної Республіки, — сказав співрозмовник і трохи нахилив голову. — Симон Петлюра.

Назар подивився на нього уважніше. Тепер обличчя нагадало фотографію в книжці, яку Олена принесла додому після занять. Вона викладала історію, і Назар часом слухав, як дружина готується пояснювати дітям складні події. Він перевів погляд на чоловіка в піджаку й відчув, як напружилися пальці.

— Степан Бандера, — представився той, помітивши його погляд. — А нашого товариша, мабуть, уже впізнали.

— Богдан Хмельницький, якщо правильно згадую портрети, — сказав Назар і сам здивувався, що може це вимовити.

Гетьман кивнув і прибрав шапку, яка лежала поруч на землі. Він не мав булави. Назар дивився на його вуса, на звичайні руки, на темну пляму від кіптяви біля манжети. Такого не було на жодному портреті.

— Я не дуже добре знаю всі дати, — сказав він після паузи. — Дружина знає краще. Вона б зараз мала до вас багато запитань.

— Можеш почати зі своїх, — відповів Хмельницький і подав йому кухоль.

Вода була тепла. Назар пив повільно, хоча не відчував спраги. Йому здавалося, що зараз треба зробити щось звичайне, інакше він не витримає цієї розмови.

— Скільки ви тут сидите? — запитав він.

— Ми не вміємо тут рахувати час, — відповів Петлюра. — Кожен прийшов зі своїми спогадами. Богдан розповідав нам про своє життя, Степан про своє. Часом доводиться повертатися до того, про що вже говорили.

— І ви знаєте, що сталося потім? — Назар поставив кухоль біля ноги.

— Знаємо те, що почули один від одного, — пояснив Бандера. — Ми не бачимо всього, що відбувається серед живих. Із вашого часу до нашого вогню ще ніхто не приходив.

Він нахилився, поправив поліно й поглянув на Назарову форму.

— Ви сказали, що служили в морській піхоті. Чиє це військо? — запитав він.

Назар повільно підняв голову.

— Збройні сили України, — відповів він. — І ми знову воюємо з Росією.