2. Слова для живих

Олена відчинила двері. Перед нею стояли чоловіки. У чистій формі, всі з блакитними беретами. Жінка відразу зрозуміла, що сталась біда. Один із військових спитав, чи це вона Олена Коваленко. Стримано, одним тоном та без зайвих емоцій. Хоч кожний із них прекрасно знав дружину Назара.

Потім у передпокої заговорила Соломійка. Дівчинка просила допомогти з домашнім завданням, бо не могла придумати речення зі словом «берег». Олена зачинила двері до кімнати й притиснула долоню до ручки. Так вона й слухала повідомлення про чоловікову загибель.

Коли військові пішли, Олена сіла на підлогу. Донька знайшла її біля вішалки й поставила поруч зошит. Жінка обняла дитину, але довго не могла сказати нічого зрозумілого. Соломійка гладила її по волоссю й питала, чи тато потрапив до лікарні.

Тієї ночі Олена телефонувала Назарові. Вона знала, що ніхто не відповість. Натискала на його ім’я й слухала однакові сигнали. У листуванні залишилося її повідомлення про шкільний виступ. Назар обіцяв подивитися відео, коли буде зв’язок.

Уранці приїхала його мати. Ганна Петрівна привезла пакет із їжею. Дорогою заскочила до крамниці неподалік. Вона виклала на стіл хліб, яблука, загорнуті в рушник пиріжки й почала шукати тарілку. Щойно Олена торкнулася її плеча, жінка випустила рушник і заплакала.

Похорон відбувся через кілька днів. Назара ховали в містечку, де оселилися дружина й мати, бо до рідного села тепер не можна було повернутися. Воно продовжувало страждати під чобітьми окупанта на Херсонщині. Олена погодилася, коли їй сказали, що тут вона зможе приходити до нього з донькою. Потім вона довго ненавиділа себе за те, що в ту мить думала про відстань і автобуси.

Напередодні до квартири прийшов Артем. Він пересувався на милицях. Олена відсунула стілець, щоб йому було зручніше сісти. Боєць поклав на стіл Назарів телефон у прозорому пакеті. Заряджати його поки не радили, бо всередину могла потрапити вода.

— Він хотів вам щось сказати, — почав Артем. — Я не розібрав до кінця. Там двигун працював, ми всі говорили, і я...

— Розкажи, що ти чув, — попросила Олена, коли він замовк. — Не треба нічого додумувати.

Артем повторив ті кілька слів. Потім розповів, як Назар витягнув його до човна. Олена взяла зі столу чашку, поставила її назад і нарешті подивилася на гостя.

— Я зараз не знаю, як реагувати, — сказала вона. — Мені дуже хочеться, щоб він сидів тут замість тебе. Але я знаю, що ти не винен. Будь ласка, не треба нічого говорити.

Артем кивнув і опустив очі. Вони кілька хвилин мовчали, слухаючи, як у сусідній кімнаті Соломійка перегортає книжку. Потім він запитав, чи можна хлопцям прочитати на прощання вірші, які любив Назар.

Олена згадала невеликий синій зошит. Чоловік записував туди тексти від руки, бо казав, що так краще їх запам’ятовує. На полях були плями від кави, списки потрібних деталей і доньчин малюнок човна. Зошит залишився вдома після останньої відпустки.

— Візьміть його, — сказала вона, поклавши зошит перед Артемом. — Тільки поверніть мені потім. Я хочу, щоб він був у Соломійки.

На прощання прийшли сусіди, вчителі, військові й люди, яких Олена ніколи не бачила. Вони приносили квіти та говорили тихо, ніби боялися розбудити когось у сусідній кімнаті. Олена стояла біля домовини. Чоловіка в урочистій формі не могла згадати. Вдома він найбільше любив стару футболку з розтягнутим коміром.

Після молитви командир групи попросив кілька хвилин для побратимів. Він розгорнув синій зошит і пояснив, що Назар часом читав їм уголос, коли вони поверталися з виходів. Спочатку хлопці жартували, а згодом самі просили прочитати ще.

Першим підійшов молодий морпіх на ім’я Дмитро. Він тримав аркуш обома руками, хоча вірш знав напам’ять.

— Це Василь Стус, — сказав він, поглянувши на Олену. — Назар читав його нам після одного дуже тяжкого дня.

Дмитро почав: «Як добре те, що смерті не боюсь я і не питаю, чи тяжкий мій хрест». На другому рядку його голос став тихішим, і він мусив зупинитися. Олена дивилася на його руки й бачила, як він тремтить. Вона знала, що Назар боявся смерті. Він боявся щоразу, коли повертався на службу після відпустки, і ніколи цього від неї не приховував.

Коли Дмитро продовжив, Соломійка потягнула матір за рукав.

— Тато читав повільніше, — прошепотіла вона. — Він казав, що треба, щоб було все зрозуміло.

Олена присіла й поправила доньці комір. Їй довелося затримати руки на маленьких плечах, щоб підвестися.

Артем читав наступним. Він сперся на милицю, розгорнув зошит на сторінці з загнутим кутом і назвав Петра Кізка та вірш «Замало помсти». Початкові слова про кару прозвучали різко. Потім голос вирівнявся, і в ньому залишилася втома людини, яка щойно втратила друга.

Олена згадала, як Назар уперше показав їй цей текст. Вони сиділи на кухні, донька вже спала, а він розповідав про чоловіка з рідного села, якого досі не знайшли. Того вечора Назар сердився на себе, інших, що до сих пір не виперли цю нечисть з власної землі. Потім сам перепросив в коханої. Перед сном він довго мив чашку, хоча вона була чиста.

Коли Артем дочитав, він спробував закрити зошит, але пальці не слухалися. Командир допоміг йому й залишився поруч. Олена не знала, чи почули люди останні слова, бо хтось позаду голосно схлипнув.