1. Острови

Назар відчув прохолоду, коли човен увійшов у протоку. Він притиснув лікті до борту, перевірив ремінь автомата, перезарядив та приготувався до десантування. За темними стеблами очерету нічого не було видно, а над річкою висів туман. Наприкінці вересня Дніпро здавався йому незнайомим. Серйозна, тиха річка, яка продовжувала нести до моря свої води перестала бути привітною, як в дитинстві, коли з батьком рибалили неподалік Круглика.

Артем сидів навпроти й беріг від води пакет із перев’язувальними матеріалами. На острові чекали двоє морпіхів, один із яких був поранений. Попередня спроба забрати їх зірвалася через обстріл.

— Ти ж тут раніше рибалив? — запитав Артем, нахилившись ближче, щоб не перекрикувати двигун.

— З батьком ходив, але далі від цього місця, — відповів Назар. — Улітку вода була інша. Тоді ми найбільше боялися, що мотор заглухне й доведеться веслувати додому рученятами.

— То ось чого зараз ти будь-який мотор здатний завести, — сказав Артем і обережно пересунув пакет під ноги.

Назар усміхнувся, хоча товариш навряд чи побачив це в темряві. До війни він справді ремонтував двигуни. У невеликій майстерні біля Херсона завжди пахло бензином, фарбою та не надто дорогою кавою. Назар любив, коли після кількох годин роботи мотор нарешті починав рівно гудіти. Такі дні викликали в нього усмішку. Зараз же, він на човні пробирається крізь занедбану річку, дістав невелике фото дружини з донькою. Поцілував та сховав назад до внутрішньої кишені.

Олена жила з донькою в орендованій квартирі на заході країни. Соломійці виповнилося сім років, і вона пішла до школи. На фотографії з першого вересня дівчинка тримала букет, що був завеликий для її рук. Олена написала, що донька сама вибрала квіти, хотіла, аби її букет був на святі першого дзвоника найбільшим.

Напередодні виходу Назар отримав від неї голосове повідомлення. Соломійка просила пояснити, чи риби сплять і чи можна навчитися плавати, як вони. Він прослухав запис двічі, але відповісти не встиг. Потім довго думав, як розповісти про риб так, щоб дружині не довелося виправляти його вигадки.

— Як повернемося, нагадай мені про повідомлення, — попросив він Артема. — Мала чекає відповідь, ти ж знаєш я знову можу забути.

— Сам нагадай, бо я свій телефон третій день не можу зарядити, — відповів товариш. — У мене вже дружина питає: нафіга він мені, якщо завжди на мінімальному заряді, і поговорити нормально не можу.

Попереду командир групи підняв руку, і розмова припинилася. Назар повернув голову до берега. Він намагався розрізнити людські постаті між очеретом, але бачив лише темні прогалини. Човен здригнувся на хвилі, бризки дісталися бронежилетів та касок.

У такі хвилини Назар найгостріше хотів додому, до рідних. Він уявляв, як роззувається в коридорі, а Олена свариться, що він знову став на чистий килимок брудними чобітьми. Колись йому здавалося, що подібні розмови тільки відбирають час. Після чотирьох років війни він міг довго згадувати навіть такі прості речі, як пошук кришки від каструлі та незадоволене обличчя коханої, коли її не знаходив.

У березні двадцять другого знайомий радив йому перечекати. Казав, що звичайній людині байдуже, який прапор над адміністрацією, аби робота була й магазини працювали. Назар не вмів тоді добре сперечатися, але відчуття гострого патріотизму завчасно визначив подальшу його долю у військах.

Згодом Назар довідався, що сусіда забрали ТЦК. Мати сусіда кілька тижнів ходила, намагалась повернути його назад, говорила про якісь хвороби. Де зараз той сусід, він не знає. Назар давно усвідомив, що життя покладе за майбутнє України. Ні з ким про це не говорив, ні зізнавався дружині. Сама думка про те, що до її коханої донечки може приставати якийсь виродок із Туви, викликала справжню лють. Його Україна завжди починалась із доньки, і він прикладе всіх зусиль, аби її щастю нічого не загрожувало.

Над протокою почувся тонкий нерівний звук. Назар мимоволі втягнув голову в плечі. Десь угорі працював дрон, і за туманом неможливо було зрозуміти, наскільки близько він летів. Двигун човна заглушили, коли підійшли до берега. Відразу стало чутно, як вода б’є в борт.

На острові їх зустрів боєць із перев’язаною кистю. Він показав, де лежав поранений, і тихо пояснив, що той останню годину майже не говорив. Назар та Артем допомогли перенести його до човна. Поранений був важчий, ніж здавався, ноги грузли у вологій землі. Назар відчув, як під рукавичкою розійшлася давня тріщина на долоні.

Коли вони поклали ноші на дно, над очеретом спалахнуло. Назар устиг побачити, як Артем присів біля борту, а потім вибух ударив по воді. На мить зникли всі звуки, крім високого дзвону у вухах. Човен хитнувся, і хтось упав йому під ноги.

Артем лежав біля самої води. Він намагався підвестися, але права нога не слухалася. Назар ухопив його під пахви й потягнув до човна. Товариш щось казав, однак через дзвін Назар розбирав лише власне дихання. Він поставив коліно на борт, уперся плечем і допоміг командирові втягнути Артема всередину.

Другий вибух прийшов, коли Назар уже перекидав ногу через борт. Щось ударило його під лопатку, і він упав на ноші. Спочатку йому здалося, що бронежилет просто перетиснув груди. Назар хотів посунутися, щоб не притискати пораненого, але рука ковзнула по мокрому днищу.

— Назаре, дивись на мене, — сказав командир, нахиляючись над ним. — Зараз відходимо. Чуєш мене?