2 - Опусти зброю...

Джанатан не змінив виразу обличчя. Він був готовий до такого розвитку подій.

— Хто тебе лякає? — запитав він спокійно.

Чоловік кинув швидкий погляд через плече, ніби перевіряючи, чи ніхто за ними не стежить. Він повільно проковтнув слину, ніби намагаючись вирішити, чи варто йому довіряти детективу.

— Вони всюди, — прошепотів він. — І вони стежать за кожним моїм кроком.

Джанатан нахилився ближче.

— Мені потрібно більше деталей. Якщо ти щось знаєш, скажи зараз, поки не стало запізно.

Чоловік довго мовчав, потім зітхнув і, майже не рухаючи губами, прошепотів:

— Це не просто вбивство. Це було попередження.

Вієтен відчув, як у нього по спині пробіг холод.

— Для кого? — наполягав він.

Чоловік стиснув кулак, подивився у вікно й тихо прошепотів:

— Для всіх, хто намагається копати глибше.
Джанатан не відводив погляду від чоловіка. Його інтуїція підказувала, що цей свідок знає набагато більше, ніж говорить. Тиша між ними тягнулася ще кілька секунд, поки чоловік не взявся за чашку кави, але навіть не зробив ковтка.

— Ти маєш зрозуміти, — нарешті заговорив він, ледь чутно. — Я не хочу втручатися в це. Це небезпечно.

— Небезпечно для кого? — холодно перепитав Джанатан, нахиляючись трохи ближче. — Для тебе чи для когось іншого?

Чоловік зітхнув і провів рукою по короткому темному волоссю. Його пальці тремтіли.

— Для всіх, хто знає правду, — відповів він.

Джанатан вже не вперше стикався з людьми, які намагалися приховати щось важливе. Він знав, що потрібно натиснути саме зараз, поки чоловік не втік.

— Слухай, — м’яко, але наполегливо почав детектив. — Якщо ти дійсно щось знаєш і мовчиш, то стаєш частиною цієї історії. Якщо допоможеш мені, можливо, я зможу допомогти тобі.

Чоловік вагався, потім відкинувся на спинку стільця, здавалося, прийнявши рішення.

— Добре… Але не тут, — він різко підняв голову і озирнувся навколо, ніби боявся, що їх хтось слухає. — Є місце, де ми можемо поговорити без зайвих вух.

— Де? — запитав Джанатан.

— В старому складі на набережній, сьогодні опівночі, — відповів чоловік. — Але якщо я побачу когось ще…

— Буду сам, — запевнив його детектив.

Чоловік кивнув, швидко піднявся і попрямував до виходу, залишаючи на столі ще теплу чашку кави. Джанатан стежив за ним, поки той не зник за дверима.

Він зробив ковток власної кави, яка вже давно охолола. Його передчуття підказувало, що ця ніч буде непростою. Він ще не знав, до чого це приведе, але відчував — він уже зробив крок у щось значно більше, ніж просто нерозкрите вбивство.

Опівночі на нього чекала зустріч, яка могла змінити хід усього розслідування.
Джанатан не любив поспішати, особливо коли мова йшла про зустрічі в підозрілих місцях. Його внутрішній голос підказував, що цей свідок міг або дати йому щось важливе, або підставити під удар.

Весь день він присвятив перевірці інформації. Чоловік, з яким він зустрічався в кафе, був Ітан Бейкер — колишній працівник доків, а зараз— охоронець приватного складу на набережній. Його ім'я з'являлося в одному зі старих поліцейських звітів як свідка у справі, яка так і залишилася нерозкритою.

Справа була пов'язана з убивством, що сталося три роки тому неподалік від тієї ж набережної. Тіло чоловіка, відомого як Деніел Марш, знайшли в каналі, з численними ударами по голові. Поліція припустила, що це було пограбування, але деякі деталі не збігалися. Найцікавіше було те, що Марш працював фінансовим консультантом і вів справи з кількома впливовими людьми.

23:45, набережна Монреаля

Холодний вітер з річки пробирав наскрізь. Джанатан приїхав заздалегідь, щоб оцінити місцевість. Вулиця була майже безлюдною, лише кілька старих ліхтарів мерехтіли в тумані, кидаючи слабке світло на вологий асфальт.

Склад, про який говорив Ітан, знаходився в кінці причалу. Велика будівля з червоної цегли, облізлі металеві двері, частково вибите вікно на другому поверсі. Світло всередині не горіло.

Джанатан зупинився за кілька метрів, оглядаючи територію. Дорогою він помітив кілька камер відеоспостереження, але деякі з них не працювали. Це було дивно: на такому місці зазвичай стояла надійна система охорони.

23:59

З боку складу почувся глухий звук, ніби хтось відчинив двері. Джанатан не діставав зброю, але тримав руку в кишені, де був його пістолет.

— Ти сам? — пролунав знайомий голос.

Джанатан повернув голову. Ітан стояв біля бокового входу складу. Він виглядав нервовим: очі метушливо бігали, руки стискали кишені куртки.

— Сам, як і домовлялися, — спокійно відповів детектив.

— Заходь швидше, тут на вулиці небезпечно, — сказав Ітан і зник у темряві складу.

Джанатан зайшов слідом. Відразу ж його вдарив у ніс запах вологи та металу. Усередині було темно, тільки тьмяне світло пробивалося крізь маленькі вікна під самою стелею.

— Говори, що ти знаєш, — сказав Джанатан, не відходячи далеко від виходу.

Ітан затримав подих, ніби збирався сказати щось важливе, але раптом позаду почувся різкий звук.

Хлоп!

Двері складу різко зачинилися, і в приміщенні запанувала повна темрява.

— Чорт! Це що ще таке?! — прошипів Джанатан, різко розвертаючись.

Ітан теж виглядав наляканим.

— Це не я… — пробурмотів він.

А потім пролунав ще один звук — важкі кроки десь вглибині складу.

Джанатан на мить затримав подих. Вони тут не одні.
Джанатан швидко намацав у кишені ліхтарик і направив промінь у темряву. У тьмяному світлі він побачив довгі ряди металевих контейнерів, що сягали майже стелі. Здавалося, ніби вони потрапили у лабіринт із заліза й бетону.

Ітан завмер, прислухаючись до звуків. Десь у глибині складу знову пролунали важкі кроки, а потім… брязкіт металу.

— Це пастка? — прошипів Джанатан, не зводячи очей з Ітана.

Той заперечно похитав головою.

— Я… я не знаю, що відбувається! — його голос був напруженим.

Детектив не вірив йому до кінця, але часу з'ясовувати правду не було.