Розділ 8

Сонце лише піднялося, а Мейра вже чекала в холі у формі Північного корпусу. На комірі блищав знак молодшого офіцера, біля ніг стояла дорожня сумка. До столичного вузла пішли всі. Дорога була недалекою, і ніхто не захотів витрачати останні хвилини на екіпаж. Біля входу до перехідної зали Мейра зупинилася й по черзі обійняла друзів.

— Виходь на зв’язок щодня, — сказав Гал.

— Якщо зможу.

— Якщо не зможеш, дай будь-який сигнал.

— Добре.

Торен простягнув їй руку, але вона теж його обійняла.

— Не розвали маєток без мене.

— Я? Це Гал темний маг.

— Саме тому кажу тобі.

Документи переглядали ретельно. Черговий звірив її ім’я з наказом, перевірив знак Академії та офіцерську відзнаку, після чого передав дозвіл магу біля арки. Той приклав до паперу тонку пластину. Над нею спалахнули зелені руни.

— Південний вузол, військовий сектор, — сказав він. — Перехід за три хвилини. Після прибуття звернутися до чергового офіцера. Супровід зустріне на місці.

— Зрозуміла.

Мейра пройшла до малої перехідної зали. Друзі лишилися за обмежувальною лінією, але крізь відкриту арку ще бачили її. Просторовий контур під ногами повільно розгорівся. Повітря над майданчиком затремтіло, зібралося у прозору площину, а тоді наповнилося білим світлом.

Мейра поправила ремінь сумки й озирнулася востаннє.

— Я зв’яжуся, коли дістануся частини!

— Обов’язково! — відповіла Ліані.

— І не забудь поїсти! — додав Торен.

— Це мав сказати не ти, — зауважила Кіра.

Мейра засміялася. Саме з цією усмішкою вона ступила у світло. Контур спалахнув яскравіше. На одну коротку мить її постать стала майже прозорою, а тоді зникла. Майданчик спорожнів.

Ще кілька секунд ніхто не рухався. У залі продовжували оголошувати напрямки, варта перевіряла наступні документи, десь за сусідньою аркою загуркотів військовий вантаж. Для вузла нічого особливого не сталося, ще один офіцер вирушив до місця служби. А для них раптом стало надто тихо.

Торен першим відвів погляд від порожнього контуру.

— Ну що, назад?

— Назад, — відповів Гал.

Вони вийшли з вузла тією самою вулицею, якою прийшли. Сонце вже піднялося вище, місто остаточно прокинулося, людей побільшало. Ішли все ще разом, усією компанією. Тільки тепер посеред неї залишилося порожнє місце.

***

Мейра відчула перехід коротким ударом холоду. Біле світло згорнулося, під ногами знову з’явився твердий камінь, а замість просторої столичної зали навколо постала значно менша перехідна кімната. Тут усе виглядало інакше. Жодних цивільних, торговців чи гомону кількох десятків переходів. Уздовж стін стояли озброєні вартові у формі без родових знаків, над дверима горіли захисні руни, а в повітрі відчувався слабкий тиск перевірочного плетіння. Мейра вийшла з контуру, звільняючи місце для наступного переходу.

— Молодший офіцер Астір Мейра? — запитав чоловік за вузьким столом.

— Так.

— Документи й наказ про призначення.

Вона простягнула обидва аркуші. Черговий офіцер переглянув їх швидко, але не поверхово. Спершу звірив печатки, потім приклав до кожної невелику темну пластину. Над папером по черзі спалахнули кілька зелених символів. Після цього він підняв погляд на Мейру.

— Долоню сюди.

На краю столу містилася кругла металева поверхня з ледь помітними рунами. Мейра поклала на неї руку. Плетіння ковзнуло шкірою, відгукнулося на її енергію й згасло.Офіцер глянув на символи, що з’явилися перед ним, і раптом затримався.

— Зачекай.

Він повторно звірив номер наказу, відкрив шухляду столу й дістав іншу пластину — більшу, з червоною смугою по краю. Приклав її до документа. Цього разу замість зеленого світла над аркушем розгорнулася коротка послідовність золотих рун.Обличчя офіцера стало ще стриманішим.

— Твій припис змінено.

Мейра не одразу зрозуміла почуте.

— Коли?

— Особливим наказом командування. Час підписання мені не відкритий.

— Мене направили не до Північного корпусу?

— У цьому залі подібні речі не обговорюють.

Він повернув їй лише посвідчення. Перший наказ поклав у металеву скриньку збоку, зачинив кришку й торкнувся руни. Папір усередині спалахнув і за кілька секунд перетворився на попіл. Мейра простежила за цим мовчки.

— За мною, — сказав один із вартових.

— А багаж?

— Передадуть окремо після повторної перевірки.

— Мій підрозділ мав зустріти мене тут.

— Уже не мав.

Відповідь прозвучала спокійно, без грубості, але пояснювати щось у перехідній залі ніхто явно не збирався. Мейра поправила ремінь сумки й рушила за вартовим. Вони пройшли коротким коридором, проминули ще один пост і спустилися на поверх нижче. Вікон тут не було. Кам’яні стіни перетиналися з металевими смугами захисних контурів, а кожні двері мали окремий замок і перевірочну пластину. До Південного корпусу так не зустрічали. Тим більше нових молодших офіцерів. Біля третіх дверей вартовий зупинився й приклав долоню до руни. Та спалахнула, перевіряючи його відбиток, після чого важка стулка безшумно відчинилася.