Розділ 2

Після вечері вони, як і десятки разів до цього, перебралися до великої вітальні. У каміні рівно горів вогонь. На низькому столику з’явилися чай, кава й кілька тарілок із тим, до чого після вечері ніхто нібито не збирався торкатися. Торен узяв перше печиво ще до того, як служниця встигла відійти.

Усі розмістилися на звичних місцях. Хтось заговорив про завтрашні заняття, Бран із Каленом знову почали сперечатися, кому належав щит, через який Кален перечепився, а Ірса пообіцяла вранці особисто оглянути місце події.

Гал сидів у кріслі біля каміна. Ліані влаштувалася поруч на краю дивана. Вони майже не розмовляли. Точніше, розмовляли з усіма, відповідали на запитання й навіть кілька разів усміхнулися жартам Торена. Але одне до одного не зверталися, надто добре пам’ятаючи її тихе: «Потім поговоримо». Схоже, пам’ятали це не лише вони.

Першою підвелася Ірса.

— Піду до рідних. Я обіцяла матері зайти перед сном.

— Я з тобою, — одразу сказав Бран.

Ірса здивовано глянула на нього.

— Навіщо?

— Мені... у той бік.

— Твоя кімната в іншому крилі.

— Спочатку хотів узяти книгу.

— Яку?

Бран на мить завмер.

— Ще не вирішив.

Ірса подивилася на нього довше, ніж було потрібно, але сперечатися не стала. Кален теж підвівся.

— Я допоможу вибрати.

— Книгу?

— Саме так.

Утрьох вони вийшли. За хвилину Мейра раптом згадала, що не підготувала форму на завтра. Кіра вирішила допомогти їй із настільки складною справою. Рін повідомила, що Мелу час відпочивати, хоча сам малькір лежав біля каміна із заплющеними очима й усім своїм виглядом показував, що вже чудово відпочиває.

Мел розплющив одне око, подивився на Гала, потім на Ліані й надіслав образ двох людей біля вогню, над якими повільно змикаються двері. Гал примружився. Малькір відвернув морду і піщов за Рін.

— Навіть не знаю, що він хотів сказати, — надто швидко мовила вона й вийшла слідом за рештою.

Ельвар неквапливо поставив чашку на стіл.

— Мені теж час.

— Куди? — запитав Гал.

— Переглянути листи батька.

— Ти вже переглядав їх удень.

— Перегляну ще раз.

— Навіщо?

— Міг щось пропустити.

Гал перевів погляд на Торена. Той сидів надзвичайно рівно й дивився лише на вогонь.

— А ти?

— Що я?

— Теж раптом згадав про важливу справу?

— Ні.

Гал навіть трохи здивувався.

— Я просто хочу спати, — продовжив Торен і підвівся. — Звичайна людська потреба. Нічого підозрілого.

— Ти пів години тому казав, що до ночі ще далеко.

— Час іде.

— Минуло пів години.

— От бачиш.

Ельвар поклав руку йому на плече й майже силоміць спрямував до дверей. Рік залишився останнім. Він допив каву, поставив порожню чашку на стіл і теж підвівся.

— Навіть не намагатимешся щось вигадати? — запитав Гал.

— Навіщо? Всі пристойні виправдання вже розібрали.

— І куди ти?

— Туди, де вас не буде.

Ліані закрила очі.

— Ріку.

— Що? Я чесний.

Він дійшов до дверей, озирнувся й додав:

— Не поспішайте.

Двері зачинилися. У вітальні стало тихо. Гал кілька секунд дивився їм услід.

— Вони зробили це навмисно.

— Звісно, — сказала Ліані.

— Навіть не дуже приховували.

— Торен намагався.

— Це лише погіршило.

Ліані тихо засміялася. Напруга трохи відступила, але не зникла. Тепер, коли поруч не залишилося нікого, хто міг заповнити мовчання, слова, відкладені за вечерею, стали майже відчутними.

Гал глянув на двері ще раз. Жодних голосів, кроків чи знайомих енергетичних слідів поблизу не було. Отже, вони справді пішли. Він повернувся до вогню. Ліані сиділа, зчепивши пальці на колінах.

— Ти сказала, що ми поговоримо, — нагадав Гал.

— Сказала.

— Про те, що вони говорили?

— Мабуть.

Вона замовкла. Гал чекав. За кілька секунд Ліані подивилася на нього й трохи розгублено всміхнулася.

— Я думала, коли ми залишимося самі, буде легше.

— І я.

— Не стало.

— Ні.

Вони знову замовкли. У каміні тріснуло поліно. Гал несподівано зрозумів, що може без жодного хвилювання сперечатися з викладачами, заходити в стародавні вежі й дивитися на істот, від одного вигляду яких інші втрачали свідомість.

А зараз він не знав, куди подіти руки. Ліані провела пальцем по краю рукава.

— Те, що сказала Кіра... Вона не зовсім помиляється.

— Про те, що ми шукаємо одне одного поглядом?

— І про це теж.

Гал кивнув, хоча відповіді від нього явно чекали іншої.

— Я не помічав.

— Я теж намагалася не помічати.

— Чому?

Ліані подивилася на нього.

— Бо тоді довелося б щось із цим робити.

— А зараз?

— Зараз, схоже, теж доведеться.

У її голосі не було роздратування. Лише хвилювання, яке вона намагалася приховати усмішкою. Гал пересів із крісла на диван, залишивши між ними невелику відстань.

— Я не хочу, щоб через це щось змінилося, — сказала Ліані.

— Усе вже змінилося.

Вона трохи здивовано підняла брови.

— Давно, — додав він. — Просто ми цього не називали.

Ліані опустила погляд.

— Ось цього я й боялася.

— Чого?

— Що назвемо. А потім усе стане складнішим. Або незручним. Або ми зрозуміємо, що помилилися й уже не зможемо повернутися назад.

— Ти хочеш повернутися?

— Ні.

Відповідь прозвучала надто швидко. Вона це зрозуміла й тихо видихнула.

— Ні, — повторила вже спокійніше. — Не хочу.

Гал відчув, як усередині щось відпустило.

— Я теж.

Ліані повернулася до нього всім тілом.

— Тоді чого боїшся ти?

Питання змусило його замислитися.

— Не знаю, як це робиться.

— Що саме?

— Оце.

Він невизначено показав між ними.