БОНУСНИЙ РОЗДІЛ

МІКАЕЛА

Я вкотре подивився на карту в телефоні, щоб запевнитися, що знайшов правильний будинок. У руках стискав папку, і хвилювання неприємно поколювало шкіру.

Будівля попереду була маленькою. Три поверхи апартаментів у скромному районі. Піднявшись залізними сходами, почав шукати потрібний номер. Це було схоже на старий, не дуже охайний мотель. Зупинившись біля номера 23В, глибоко вдихнув.

Спокійно, Міко, ти занадто довго шукав, щоб ось так здатися.

Стискаючи тремтливу руку в кулак, тричі постукав. Думка про втечу виникла в голові, але стримався. По той бік дверей почулися кроки. Зі скрипом вони відчинилися, і на мене дивився чоловік із втомленим поглядом. Він був низького зросту, з помітною лисиною на голові та невеликим животом.

– Чим можу допомогти?

– Вітаю, – на мить опустив погляд на папку. – Я шукаю містера Джонатана Гіліана.

– Це я.

Посміхнувся і розгублено потер потилицю.

– Вибачте, що потурбував. Я Міка – Мікаела Вольдемар. Ви…

– Був охоронцем у маєтку Вольдемарів. У чому справа? Мене давно витурили звідти. Я нічого не винен тій старій.

– О, у мене до вас немає жодних претензій, – підняв руки, заперечуючи. – І та стара курва мертва.

– Оу, ну не можу висловити співчуття. Вона була жахливою людиною. Ця жінка знущалася з власного онука.

На мить здригнувся, відганяючи неприємні спогади.

– Так, – тихо промовив. – Я і є її онук.

Здивування промайнуло в очах містера Гіліана. Він відступив від дверей, мовчки запрошуючи всередину.

Оглянувся, сідаючи на запропоноване місце. Квартира була маленькою, скромною. Ніякого особливого ремонту. Пожовклі стіни, мінімум меблів. Трохи гнітюче, якщо чесно.

– То що тобі потрібно, Міко? – чоловік сів навпроти.

– Я… Ну, справа в тому, що мені кортіло знайти вас і вашу доньку. Розумієте, у мене було… складне дитинство, і єдине, що приємне пам’ятаю, це дівчинку, яка час від часу бавилася на подвір’ї. Коли вдавалося сховатися від інших охоронців, вона завжди приходила до мене. Тепер, коли вдалося покинути маєток, весь час думаю про неї. Тож попросив друзів знайти хоч якусь інформацію, бо єдине, що знав, це те, що ви її батько.

– Вона це тобі сказала? – чоловік виглядав стривоженим.

Я кивнув.

– Що ще вона казала?

– Пам’ятаю лише, що вона носила білу сукню. О, і ще вона згадувала, що не любить собак.

Щелепа містера Гіліана стиснулася. Невже сказав щось недоречне? Мабуть, дивно зустріти хлопця, який ось так без запрошення приходить і шукає його доньку. Можливо, варто було спочатку подзвонити?

Чоловік підвівся і підійшов до однієї із шаф. З полиці він дістав фоторамку й простягнув мені.

– Ця дівчина?

Мої очі засвітилися від знайомого обличчя. Її дитяче фото було ідентичним моїм спогадам про неї. Кивнув, не відриваючи погляду від дівчинки. Цікаво, яка вона зараз?

– Її ім’я Офелія.

Офелія. Їй пасувало.

– Де вона зараз?

– Мертва.

Різко підвів очі на чоловіка. Його слова вдарили, вибиваючи зі світу всі барви. Запізнився? Серце боляче стиснулося. Вона була такою доброю до мене. Хотілося знову її побачити й подякувати. Її світло не дозволяло мені здатися в похмурі моменти дитинства.

– Коли? – тихо спитав я.

– За рік до того, як почав працювати в маєтку.

Не зміг стримати шоку. Що? Як це можливо?

– Як? – мій голос тремтів.

– На неї напали дикі собаки. Швидка приїхала запізно.

Здавалося, весь кисень покинув приміщення. У голові паморочилося. Це неможливо. Я чітко пам’ятав. Вона була жива та здорова.

Я теж плакала, коли собаки мене ображали.

Спогад її голосу, мов лезо, розірвав мене зсередини.

– Де вона похована? – більше не міг дивитися на чоловіка.

Коли містер Гіліан пояснив мені, як знайти місце поховання, вибачився і рушив до виходу. Рухи були несвідомими. Почувався мов привид.

– Гей, малий, – гукнув мене чоловік.

Я повернувся до Гіліана.

– Можливо, це божевілля, але… – він вагався. – Передай їй, що мені шкода.

Кивнув, хоча не розумів, як він це собі уявляє. Чи була вона галюцинацією? Заглиблений у вихор думок, покинув квартиру.

***

Весняне сонце світило високо в небі, коли сидів на траві навпроти надгробка. Що я взагалі тут забув? Та з моменту зустрічі з Гіліаном нав’язлива ідея не виходила в мене з голови.

Офелія Гіліан

Люба донька

1997-2007 рр.