РОЗДІЛ 72

ЛЕВІ

Світало, і холодне ранкове повітря торкалося шкіри. Легкі сонячні промені, які тільки починали пробуджуватися, все одно змусили мене зщуритися. Після непроглядної пітьми світло боляче тиснуло на очі.

Мої груди більше не відчували тягаря всередині. Це був ковток свіжого повітря. Всі похмурі думки покинули мою голову. Я так довго вважав себе повноцінним і лише оточеним дивними нісенітницями (на думку дядька Ленні), але зараз усвідомлював, що в глибині моєї сутності нарешті розквітли приховані частинки душі. Пазл нарешті склався воєдино.

Тепла долоня Ленз торкнулася моїх грудей, коли та пригорталася до мене всім своїм тілом. Я нахилився, вдихаючи її квітковий аромат. Здавалося, що чекав цілу вічність. Вічність пекельних тортур, де вона народжувалася і ніколи не зустрічала мене. Світи, де Леві Ланкастер так і не народився. Тепер усе це в минулому. Наші долі переплелися навіки, і ніщо більше не розірве їх.

Ленз відсторонилася і всміхнулася крізь сльози щастя. Бурштинові очі мерехтіли від вологи.

– Дякую, що не здалася, коханнячко.

Мої губи знайшли її, поєднуючись у м’якому чуттєвому поцілунку. Долоня торкнулася мого обличчя, занурюючись у волосся. Вона завжди смакувала, як рай. Можливо, тому пекло ніколи не змогло б отримати мою душу.

Ленз відсторонилася, поглянувши на мене. Бурштиновий колір її очей, мов яскравий осінній ліс, був єдиним місцем, у якому тепер я губитимуся.

– Дякую, що врятував моє життя двічі. Дякую, що згадав.

– Я повинен був зробити це раніше.

Вона знову посміхнулася і похитала головою, притягуючи до ще одного поцілунку.

Насолодившись миттю, ми нарешті озирнулися довкола. Нас викинуло на пагорб, біля якого були руїни будівлі. Сніг маленькими скупченнями повільно падав на наші плечі.

– Це ж той навчальний центр, – сказав я, оглядаючи залишки одного з демонічних лігв.

Ленз кивнула.

– Все закінчилося там, де я вперше знайшла відповіді.

Внизу пагорба спалахнуло світло, змушуючи нас напружитися, але коли знайомі постаті вибігли з порталу, полегшення на обличчі Ленз осіло в моїх грудях власним щастям.

– Кошеня! – крикнув Мікаела, врізаючись у мою дівчину, мов скажена мавпа.

Ленз обійняла його у відповідь.

– Що ти тут робиш?

Це дійсно викликало багато питань, бо хлопець повинен був бути першим, хто втратив би спогади про Ленз.

– Я тут, щоб повернути тебе. Ти не дозволила мені залишитися в пеклі, тож і я не міг залишити тебе там, – тихо мовив Міка, ховаючи обличчя у згині її плеча.

– Ми рятуватимемо один одного з будь-якої збоченої пітьми, – сказала Ленз.

Відсторонившись, вона поглянула вперед. Кевін дивився на дівчину, широко всміхаючись.

– Я ж казав, квітко, жодне пекло мене не зупинить.

Швидко поглянувши на мене, Ленз побігла до друга, падаючи йому в міцні обійми. Хлопець закружляв її.

– Дякую, що завжди вірив у мене, – промовила вона.

Мене більше не переповнювали ні ревнощі, ні злоба. Я був радий, що в неї були вірні та люблячі друзі. Судячи з облич хлопців там внизу, вони зустрілися з власними випробуваннями, тим самим руйнуючи владу демона. Ілюзії підживлювали його, і те, що Кевін і Міка не загубилися в них, залишило свій слід.

Важкі кроки пролунали позаду, коли Колін крокував руїнами. Його вираз обличчя, як завжди, був насуплений, але тепер у його очах та стиснутих губах проглядався смуток.

Наші погляди перетнулися.

– Коліне, – промовив я і кивнув на знак вітання.

Тепер, зі спогадами, він був старим знайомим, який вчасно відкрив мені очі. Жорстока правда щодо мого переродження тоді боляче ранила, але якби не вона, я не мав би того, що маю зараз. Ленз не змогла б бути моєю.

– Ти впорався і зробив те, чого не зміг я. Молодець.

– Гей, а де цей надокучливий дивак? – спитав Кевін, відсторонюючись від Ленз та озираючись.

– Я телепортував його тіло в безпечне місце, – сказав Колін, не зустрічаючись ні з ким поглядами.

– Тіло? – ахнув Мікаела від болісного шоку.

– Він захищав мене, – тихо, з провиною, промовила Ленз.

Її з’їдала совість за трьох друзів, а тепер до всього цього додався Чед. Я стиснув руки в кулаки. Бажання забрати її біль переповнювало мене. Ступивши до неї, обійняв за талію.

– Що з вогнем? – спитав Колін.

Ленз лише похитала головою.

– Будь-які сили, що ми мали до того, залишилися в пеклі, – сказав я.

Колін кивнув.

– Тоді час повертатися.

Він виставив долоню вперед, і перед нами виник смарагдовий моноліт, у центрі якого були двері.

– То ти все ж таки демон, – промовив до нього Кевін.

– Вічно матеріальна душа, – насупившись, сказав чоловік. – Був би я лише демоном, то загинув би від гордості та дурощів у пітьмі того пекла.