РОЗДІЛ 71

ЛЕНЗ

Темрява виснажувала мене. Я блукала непроглядними лабіринтами без жодного натяку на вихід. Холод пронизував шкіру, пробираючись до самих кісток. Кінцівки ледве слухалися, ніби кожен крок відбирав останні крихти сил. Легені боляче стискалися від пітьми, що насичувала повітря. Здавалося, я вдихала не кисень, а саму безодню, яка повільно проникала всередину, заповнюючи кожну клітину тіла.

Попереду замерехтіло маленьке світло, і я поквапилася до нього. Кроки глухою луною відбивалися в безмежному просторі, повертаючись до мене спотвореним відлунням. Кожен рух вимагав неймовірних зусиль, аби просто не впасти й не здатися. Відчай повільно зароджувався всередині, розростаючись важким клубком. Це і справді було пекло, у якому я приречена вічно блукати. Якщо Чед і Колін були тут, то десь цими ж нескінченними коридорами, можливо, досі блукають Кевін і Леві. Від самої думки про Чеда серце боляче занило. Провина стискала груди сильніше, ніж холод.

Наближаючись до джерела світла, я раптом завмерла. Дихання обірвалося. Спогади, мов огидні пута, миттєво скували тіло, не дозволяючи зробити ані кроку.

Переді мною височіла стіна. Огидно волога від крові, з масивними кайданами, що звисали з неї, мов паща ненажерливого звіра. Навіть крізь роки мені здавалося, що я досі відчуваю металевий запах крові, який просочив кожен камінь. Це місце було найгіршим із моїх жахіть. Тут демон катував Леві. Тут його крики розчинялися в темряві, не знаходячи жодної душі, здатної допомогти. Ці грати стали в'язницею для його загубленої душі.

Тіні почали густішати, повільно стікаючись до ланцюгів, ніби їх щось кликало. Вони перепліталися між собою, утворюючи чорний клубок, що невпинно зростав. Я ахнула, коли переді мною виник Леві.

Його руки безвольно звисали вздовж тіла, голова була опущена, а в очах не залишилося жодної іскри життя. Усе було так само, як тоді. Коричнева куртка повільно вкривалася темними потоками тіней. Вони розтікалися тканиною, мов густа чорна кров, просочуючи її дедалі глибше. Здавалося, сама пітьма пожирала його живцем, залишаючи лише порожню оболонку.

Я підбігла до нього. Мої долоні торкнулися його обличчя, змушуючи підвести погляд.

– Ленз? – тихо мовив він.

Я посміхнулася крізь сльози.

– Це я. Зараз ми позбудемося цих кайданів.

Випускаючи тіні, дозволила силі оповити ланцюги й затвердіти навколо них. Одним ударом ноги пута спали, і Леві був нарешті вільний.

Хлопець підвівся. Його тіло явно ослабло. Я потягнулася до нього, притягуючи в обійми.

– Коханнячко? – пролунав голос позаду, змушуючи мене заціпеніти.

Я повільно відсторонилася від хлопця і розвернулася. Назустріч мені крокував інший Леві. Чорно-зелена куртка огортала його плечі. Блакитні очі зустрілися з моїми. Він був схожий на Леві, якого востаннє бачила у своїй кімнаті.

– Ленз, – прошепотів Леві позаду, і я знову обернулася. – Це все ігри демона, не дай себе обманути.

Я відступила на кілька кроків назад. Мій погляд метався від одного до іншого.

– Будь ласка, Ленз, – благав Леві біля стіни.

Його погляд, сповнений болю, стискав моє серце.

– Ми через стільки пройшли, – продовжував він.

Я поглянула на іншого Леві. Він усе ще не відривав погляду від мене.

– Коханнячко? – тихо мовив він.

Повільними кроками йшла до нього. Моя долоня впала на його груди.

– Ти згадав? – прошепотіла я.

– Занадто пізно.

Я стиснула його куртку. Тканина зім'ялася в руках. Різким рухом відсторонилася. Леві дивився на мене стурбовано.

– Пробач, – промовила лише губами.

Розвернулася до Леві, якого звільнила з кайданів. Його погляд був сповнений надії.

– Кохання моє.

Я посміхнулася хлопцю і поквапилася до нього. Його долоня стиснула мою талію. Поклавши руку йому на плече, глибоко вдихнула і нахилилася ближче. Наші погляди зустрілися, коли тихо промовила:

– Це «коханнячко», мудаку.

Імпульс у долоні запік, коли тканина куртки спалахнула зеленим полум'ям. Вирвавшись із його хватки, побігла назад до справжнього Леві.

Крик Темряви лунав простором, катуючи вуха. Артефакт за секунди перетворився на попіл. Мені залишалося ще трохи, щоб знову опинитися біля Леві.

Тіні довкола мов оскаженіли, вируючи товстими потоками. Простір розірвався, поглинаючи нас обох і розкидаючи в темряві.

– Леві! – кричала я.

Мерехтіння десь далеко привернуло мою увагу. Сірі блискітки відбивалися серед пітьми, коли Леві біг до мене. Здавалося, відстань між нами лише ставала більшою.

– ЧАС ПОГЛИНАННЯ, ДЖЕРЕЛО, – демонічний голос гучно лунав, пробираючи до кісток.

Ноги нили від болю, коли тіні попереду сформували постать у каптурі. Його демонічна форма жахала, змушуючи кров леденіти в жилах. Та я втомилася боятися.

Дозволяючи силі поглинути мене, випустила потоки тіней. І замість того, щоб атакувати демона, як той очікував, вони оминули його. Сіре мерехтіння одним широким променем врізалося в мою темну сутність.