РОЗДІЛ 65

МІКАЕЛА

Полум'я засліпило мене лише на мить, а потім усе поглинула темрява. Це було схоже на те, ніби ти бачиш світло в кінці тунелю, простягаєш до нього руку, а наступної миті підлога зникає з-під ніг, і ти летиш у бездонну прірву.

Я повільно роззирнувся. Темрява була не просто відсутністю світла. Вона жила. Густою важкою масою вона тиснула на плечі, обволікала тіло, проникала під одяг. Здавалося, мене замкнули всередині величезної труни, заповненої чорною парою, що не розсіювалася, а лише густішала з кожним вдихом. Повітря стало важким, ніби кисень назавжди покинув це місце, залишивши після себе лише липкий холод, який повільно заповзав у легені. Кожен вдих давався дедалі важче.

Я не бачив навіть власних рук. Темрява пожирала все за кілька сантиметрів від мого обличчя. Вона ковтала обриси, звуки й навіть відчуття відстані. Неможливо було сказати, чи існують тут стіни, стеля або хоч якийсь горизонт.

Простягнувши долоні вперед, я рушив навпомацки. Кожен крок здавався ризиком ступити в порожнечу. Серце билося так голосно, що на мить мені здалося, ніби його стукіт лунає десь попереду, а не в моїх грудях.

– Кевіне? – мій голос прорізав пітьму.

Луна покотилася навколо, згасаючи, ніби її хтось душив невидимими руками. Вона зникла так раптово, що після неї тиша стала ще нестерпнішою.

– Ленз?

У відповідь нічого.

Ця тиша була неприродною. Не просто тихою, а мертвою. У ній не існувало жодного звуку. Ні подиху вітру, ні краплі води, ні навіть відлуння власного дихання. Здавалося, саме повітря відмовилося народжувати звук.

Це і є пекло?

Пустка, у якій тебе позбавляють усього, залишаючи лише наодинці із самим собою. Без часу. Без світла. Без надії.

Холодна хвиля страху стиснула груди. Було дивне відчуття, ніби темрява не просто оточувала мене, а спостерігала. Терпляче чекала, поки я зроблю ще один крок.

Раптом поверхня під ногами змінилася. М'яка земля зникла, поступившись твердiй холодній підлозі. Звуки кроків стали гучними, неприродно дзвінкими, розлітаючись далеко вперед. Під підошвами щось сухо захрустіло.

Я завмер.

Обережно потер носаком черевика те, на що наступив. Хруст повторився. Короткий. Ламкий. Наче тріснула тонка кістка.

Шлунок неприємно стиснувся.

Я присів навпочіпки й простягнув руку вниз, але пальці не знайшли нічого. Наче підлога навмисно приховала те, що лежало під моїми ногами.

Темрява не дозволяла побачити жодної деталі.

Де може бути Ленз? І чому більше нікого не видно?

Єдине, у чому був упевнений, це те, що тут я зовсім не один. Хоч би як відчайдушно тиша намагалася переконати мене в протилежному.

Попереду виникла постать. Мої ноги понесли мене вперед у надії, що це хтось із моїх друзів, але потім тіло заціпеніло. Її очі впивалися в мене, а огидна усмішка розпливалася обличчям. У грудях зіяла закривавлена діра. Очі були наповнені пітьмою.

Мені захотілося втекти, але мої ноги наче приклеїлися до поверхні. Ні. Ні, будь ласка. Тільки не знову.

– Міко, Міко, Міко, – її голос лунав звідусіль. – Ти був дуже поганим та неслухняним хлопчиком.

Ні. Сльози підступали до очей. Я не хочу. Будь ласка.

– Твої друзі погано на тебе впливають. Ти захотів утекти? Ти ж знаєш, що це неможливо. Тобі ніколи не вдасться покинути мене.

Вона підступила на крок. Невидима сила смикнула мене вниз, змушуючи впасти на коліна. Раптовий холод і дзвін кайданів пролунав темним простором. Я поглянув на руки. Довгі ланцюги виринали з пітьми і стискали мої зап’ястки.

– Тебе потрібно було покарати, мале ти щеня. Думаєш, ти потрібен своїм друзям? Ти взагалі не повинен був народжуватися. Твоє існування – жалюгідна помилка. Ти жалюгідний маленький шмат лайна.

Я смикнув ланцюги у відчайдушній спробі вирватися. Ні, не чіпай мене. Ні!

Луїза нахилилася до мене, її чорні очниці пожирали мене. Тіло трусило, а легені відмовлялися робити новий вдих.

– Тепер ти нікуди не втечеш, Мікаело. Інакше ще один твій друг помре.

Ще один? Що вона… Німий крик вирвався з мене. Я кричав, але звуку не було. Темрява пожирала його та мої сльози.

Руде волосся Арчі хаотично розкинулося по підлозі. Рука Луїзи потягнулася до нього. Кров капала безупинно, коли жінка підняла голову мого кращого друга.

– НІІІІІІ!!! – закричав я.

– А тепер ти почнеш працювати, як робив це роками.

Я хитав головою, задихаючись власними сльозами, коли позаду стерви виникли ще дві постаті. Охоронець маєтку та огидний коп-мудак посміхалися.

– Здається, нас перервали минулого разу, – мовив поліцейський.

Його рука потягнулася до мене, смикаючи за волосся. Я засичав від болю.

– З чого б мені почати? Сподіваюся, твої клієнтки навчили тебе правильно користуватися ротом.