РОЗДІЛ 54

ЛЕНЗ

Місто Релінгтон. Маєток Вольдемарів.

Це було схоже на прохід крізь двері. На мить світ став чорним, а холод огорнув усе тіло, а потім світло знову вдарило в очі. Тіні відступили, ховаючись під шкірою, а мітка повернулася до початкового розміру. Озирнувшись, зрозуміла, що ми перебуваємо між двома великими маєтками.

Кевін, насупившись, роззирався довкола, заглядаючи в екран телефону.

– Ми в районі Вотерлоу. Це божевілля.

Проігнорувавши його слова, я поглянула вперед. Не треба було здогадуватися, який із двох маєтків належить Вольдемарам. Будівля попереду була вдвічі більшою за маєток Кевіна. Паркан довкола був три метри заввишки, оточений колючим дротом. Моторошне й огидне відчуття пробіглося шкірою. Тіні вібрували, вимагаючи дій. Насильство живило їх.

Ми ніяк не могли перелізти через цю огорожу. Б'юся об заклад, що вона ще й під'єднана до струму. Темний імпульс смикнув тіло праворуч. Демонічна сила намагалася частково керувати мною. За інших обставин я б боролася, але зараз потрібно було співпрацювати. Над головою здіймалися широкі, товсті гілки дерева, яке росло по той бік паркану. Якби ж дістатися якось нагору, ми запросто могли б перестрибнути.

Десь чувся гавкіт собак. Ця будівля охоронялася, мов справжній Алькатрас. Я була певна, що тут і камери є. Тихо зітхнувши, заплющила очі. Сила вирувала в мені, і я дозволила їй заполонити кожну потаємну частку тіла та свідомості. Тіні насичували мене, і, розплющивши очі, відчула, як темрява відображається в моїх зіницях. Кевін злегка здригнувся, поглянувши на мене.

– Квітко?

– Все гаразд. Тіні не заберуть мою свідомість. Ми поєдналися на рівноправних умовах.

Хлопець кивнув, але продовжував стурбовано мене оглядати.

– Нам потрібно піднятися нагору.

– Яким чином? Навіть підсадивши тебе, ми не дотягнемося. Тим паче там точно повно охорони зі зброєю.

Зброя. Нам потрібно щось, щоб захищатися. Принаймні Кевіну.

– Ти ж умієш стріляти?

– Що? Ну, так. Ленз, що ти, в біса, задумала?! Ми не стрілятимемо в людей.

– Ми – ні. Ти – так.

– Нізащо! Це вбивство!

– Вони не вагатимуться вбити нас.

– Бо ми намагаємося вдертися на охоронюваний об'єкт? Тим паче немає жодної гарантії, що той хлопець там.

– Він там. Я знаю. Відчуваю, Кевіне. І тіні вирують, тож Міка точно всередині. Ти довіряєш мені?

– Звісно, що так, але це самогубство, туди пертися.

Я зосередилася на відчутті сили всередині, дозволяючи одній із тіней огорнути мою долоню. За мить важкий метал ліг мені в руку. Пістолет виблискував оніксом, а залишки тіней вирували на його поверхні. Я простягнула зброю другу. Кевін, вагаючись, стиснув руків'я й перевірив магазин. Відтягнувши затвор, зняв пістолет із запобіжника.

– З тобою, Ленз Маєрс, я перетворююся на дуже сумнівного копа.

Я тихо засміялася.

– Ходімо, поганий копе Армстронг.

Сьогодні Кевін точно не виступатиме в ролі поганого поліцейського, бо від думки про небезпеку, яка загрожувала моїм друзям, лють прокидалася в мені, а кров перетворювалася на лаву. Тож тільки я була загрозою для всіх покидьків усередині.

Я смикнула Кева до себе. Тіні проступили, огортаючи мої ноги та формуючи платформу, яка підняла нас до найширшої гілки. Це нагадало мені той вечір у саду навчального центру, але тепер ми не ховалися від надокучливого містера Ді. Ми йшли рятувати чиєсь життя.

Озирнувшись довкола, ми не побачили людей. Ліворуч від нас був пост охорони, але біля нього не було жодної живої душі. Кевін смикнув мене за плече й указав у протилежний бік. На самому краю будівлі, під стіною, були маленькі двері.

– Це схоже на вхід до підвалу. У нашому маєтку є такий, і він зазвичай поєднується з однією з кімнат персоналу.

– Тоді зістрибуємо й біжимо туди.

– А якщо з'явиться хтось із охорони?

– Просто продовжуй бігти. Я розберуся.

Ноги боляче вдарилися об землю, коли ми зістрибнули вниз. Не гаючи часу, ми щодуху побігли. За кілька секунд позаду почулися крики. Чоловік розміром із шафу, одягнений, як спецпризначенець, біг до нас. Кев знервовано озирнувся, але я крикнула йому продовжувати бігти.

Моє тіло розвернулося обличчям до чоловіка. Два товсті чорні тіньові щупальця проступили з-за моєї спини. Різким рухом вони видовжилися й досягли грудей охоронця. Він відлетів на кілька метрів.

Сила тіней вирувала під ногами, здіймаючи мене в повітря. Злість переповнювала мене. Чоловік підвівся, але, поглянувши на мене, заціпенів. Охоронець витягнув зброю й вистрелив. Мені навіть не знадобилося ухилятися, адже тінь заступила моє тіло, утворюючи щит.

Одна з тіней, більш тонка, проступила з моєї долоні, вириваючи зброю з його рук. Одним махом предмет опинився за межами території.

Товсті щупальця знову підняли охоронця в повітря, наближаючи його тіло до мене. Він смикався й намагався відтягнути тінь, яка стискала його горло.