РОЗДІЛ 53

МІКАЕЛА

Місто Релінгтон. Маєток Вольдемарів.

Піт стікав по шкірі, а легені стискалися від безперервного болю. Кров збиралася в роті, а зір затуманювався.

Я був ідіотом. Таким наївним ідіотом. Занадто розслабився й повірив, що життя може повернутися в нормальне русло. Тож, коли отримав повідомлення від Арчі з проханням про допомогу, одразу поквапився на місце зустрічі. Мені навіть не спало на думку засумніватися. Я знав, що Арч збирався вирішити якісь питання з батьком, зважаючи на останній випадок із поліцейськими. Це було помилкою. Усередині все заледеніло, коли в провулку мене зустрів один з охоронців маєтку. Мені не вдалося втекти. Я навіть не встиг поворухнутися, як удар ззаду занурив світ у темряву. Лише відголоски реальності пробивалися у свідомість, дозволяючи зрозуміти, що моє тіло тягнуть у якусь тачку.

Я прийшов до тями, коли важкий черевик вдарив мене в живіт. Повітря покинуло легені. Скроні пульсували, поки удар за ударом сипалися на різні ділянки мого тіла. Старі синці змішалися з новими. На очах виступили сльози, але я не міг дозволити їм побачити цю слабкість. Вони не дізнаються, наскільки вдало руйнують мене.

З носа стікала кров, а в очах двоїлося. Здається, у мене струс, але кого це хвилює. Чоловік нависав наді мною, поки моє тіло ганчіркою лежало на холодному цементі. Це був головний охоронець суки. Якщо правильно пам'ятаю, його звали Форест. Яке ж дурне ім'я. Покидьок першим зголошувався добровольцем на будь-які катування. Хворе лайно. Від усього цього мій розум повільно губився в пітьмі. Мені не вдалося стримати тихого смішка.

– Тобі смішно? – гаркнув він.

Я сплюнув кров і відкашлявся. Піднявши погляд, подивився йому в очі. В іншому кінці кімнати стояв ще один мудак. Той клятий коп, який ніяк не давав мені спокою.

– Смішно від твоєї огидної мармизи.

Удар у ребра був настільки сильним, що тіло відкинуло назад і воно вдарилося об стіну. Рука заплуталася в моєму волоссі, смикаючи його й змушуючи мене підвестися. Я зціпив зуби, щоб не засичати від болю. Тепла цівка крові стікала по скроні.

– На твоєму місці я був би слухняним хлопчиком. Знаєш, ми тільки почали. Тож краще насолоджуйся процесом, як ти робив у спальнях своїх клієнток.

Мене нудило. Як від травм, так і від внутрішніх відчуттів та спогадів. Будь-яка згадка про тих сук була бісовим тригером, але це не викликало люті чи агресії. У такі моменти моє тіло ціпеніло. Правильно. Я лише маріонетка в їхніх руках.

Важкі кроки наблизилися до мене. Мудак, який до того тримався осторонь, крокував із божевільною усмішкою.

– Сьогодні я по-справжньому розважуся, – сказав він, навпочіпки нахилившись наді мною.

Різкий укол болю змусив мене закричати, коли коротке лезо ножа встромилося в стегно.

– Ось так, маленький шмат лайна, кричи.

Моя рука потягнулася до зброї, але охоронець боляче вивернув її. Дріт перекинувся мені через шию.

– Пані наказала привести тебе нагору.

Я не знав, хто говорить. Від печіння в нозі та важкого дихання мені ледве вдавалося триматися при тямі. Вони сказали «нагору»? Холодна підлога підказувала, що ми в підвалі. Кімната старого стерва була на два поверхи вище. Не певен, що був здатен навіть підвестися.

Я ледве встиг ковтнути повітря, як дріт смикнули й почали волочити моє тіло по кімнаті. Вони збиралися затягнути мене нагору, намагаючись задушити.

Збочений імпульс пройшовся шкірою. Одним зі способів долати біль і катування було розвинути до цього кінк, але зараз усе відрізнялося від огидних ночей у маєтках старих курв. Я був на межі життя і смерті.

Спина боляче вдарялася об кожну сходинку. Я хотів дістати лезо зі стегна, але руки стискали дріт, щоб хоч трохи послабити тиск. В очах почало темніти. Можливо, варто просто здатися?

Спогад про Арчі повернув мене до реальності. Це була пастка. Невже вони і його схопили? Тривога заполонила кожну ділянку тіла. Ніхто не мав страждати через моє жалюгідне існування.

Мене кинули в кімнату, боляче вдаривши об залізну батарею. Мені нарешті вдалося ковтнути повітря. Кожен дюйм тіла нив і палав. Гостре лезо ще сильніше впилося в м'язи. Мудаки стояли біля входу й сміялися. Тремтливою рукою я потягнувся до руків'я ножа. Я міг би витягнути його й кинутися на них або принаймні тримати зброю для захисту.

Коп-мудак, ніби прочитавши мої думки, підійшов і висмикнув ніж. Я знову закричав. Кров заструменіла з новою силою. Скільки потрібно часу, щоб померти від крововтрати?

Огидний подих покидька змушував шлунок стискатися, коли той тихо мовив:

– Кажуть, тебе добре дресирували задовольняти чужі потреби. Чого б мені не прихопити твою дупу, щойно з тобою закінчать, га?

Кров леденіла у венах. Ні, він ні за що не торкнеться мене. Не так.

– Пані, – пролунав голос охоронця, і коп біля мене відступив, повертаючись на своє місце.

Обличчя жінки, яке я бажав побачити лише мертвим, всміхалося до мене найогиднішим способом.

– Міко, Міко, Міко. Ти думав, що можеш втекти від мене?