РОЗДІЛ 51

ЛЕНЗ

Сонячні промені повільно пробиралися через вікно, осяюючи кімнату. Я повільно розплющила очі. Тепла рука Леві лежала на моїй талії, притискаючи мене ближче, поки моя голова зручно спочивала на його плечі. М'яка ковдра прикривала нас зверху. Мій погляд ковзнув до нього. Спокійне, розслаблене обличчя хлопця випромінювало затишок, і я не могла не посміхнутися. Одне чорняве пасмо спало йому на око, і моя рука повільно потягнулася, щоб прибрати його. Моя душа ніби розквітала щосекунди від усвідомлення його близькості. Стільки разів я мріяла знову бути ось так поруч із ним, що в якийсь момент це бажання перетворилося на щось недосяжне. Але ні. Тепер він тут. Знову в цій кімнаті. Справжній.

Хлопець злегка насупився від мого дотику й притиснувся до мене, заховавши обличчя між моїм плечем і шиєю. Його теплий подих лоскотав шкіру.

– Можемо залишитися тут назавжди? – тихо пробурмотів він.

Я всміхнулася ще ширше.

– Не думаю, що ти захочеш знову жити в цьому будинку й ховатися від мого батька.

Не встигла я усвідомити сказане, як прикусила язика. Дідько, моя розслабленість робила мене балакучою. Одне невірне слово, і запитань не уникнути. На щастя, Леві все ще був сонний, тож не встиг усвідомити сказане.

– Маєш рацію, – тихо мовив він. – Краще тебе викрасти.

Я не стримала щасливого зойку, коли одним рухом він перевернув нас і опинився наді мною. Його губи повільно й ніжно торкнулися мого чола, потім носа і, нарешті, знайшли мої губи, зливаючись із ними в чуттєвому й довгому поцілунку.

Різким помахом руки Леві повністю накрив нас ковдрою, опускаючись нижче. Я знову зойкнула й не змогла стримати сміху.

– Леві! – сміялася я.

– Тихіше, коханнячко. Нас можуть почути, а я ще не поснідав.

Мої щоки запалали від образів у голові. Його губи торкнулися внутрішньої частини мого стегна, і я тихо ахнула. Та раптовий стукіт у двері вмить збив увесь настрій. Леві виліз з-під ковдри, але все ще нависав наді мною, вдивляючись мені в очі, сповнені бажання, поки моє дихання поступово уповільнювалося. Як добре, що вчора мені спало на думку замкнути двері. Голос матері пролунав по той бік.

– Ленз, ми з батьком чекаємо на тебе на сніданок, тож прокидайся.

– Зараз буду, – крикнула я у відповідь, приховуючи невелике збентеження.

Коли кроки за дверима затихли, Леві тихо засміявся, опускаючи голову мені на груди й вкриваючи шкіру легкими поцілунками.

– Треба йти, – видихнула я.

Леві мугикнув на знак згоди, але продовжував повільні й приємні тортури своїми дотиками.

– Леві…

– Ммм, коханнячко? – його губи торкнулися моєї шиї, злегка всмоктуючи шкіру.

– Ти не робиш це простішим.

– Відпустити тебе ніколи не буде чимось простим.

Я занурила пальці в його м'яке волосся, і хлопець задоволено зітхнув. Через кілька хвилин доторків і легких пестощів він нарешті здався.

Я одягнулася й швидко привела себе до ладу у ванній. Леві залишався нагорі, поки увага батьків повністю не зосередилася на мені. Потім він так само швидко зібрався й виліз через вікно на подвір'я.

Тиша за столом була гнітючою, особливо з огляду на короткі погляди батька в мій бік.

– Я не схвалюю цього, Ленз, – суворо пробурмотів він.

– Як шкода, що мені начхати.

– Не розмовляй так із батьком, – дорікнула мати.

Мені залишалося лише закотити очі.

– Цей хлопчина не подобався мені ні тоді, ні зараз.

Ранкова кава ледь не пішла через ніс, коли я, прочистивши горло, запитала:

– Про що ти?

– Думаєш, я не впізнаю хлопця, якого зловив у твоїй кімнаті кілька років тому? Я запам'ятав той зухвалий погляд.

Ніхто не пам'ятав Леві після його зникнення, але, схоже, щось змінилося. Тато його згадав? У голові роїлися тисячі запитань. Невже всі, хто зустрівся з новою версією хлопця, відновили власні спогади?

Стукіт у двері повернув мене до реальності. Вибачившись, я швидко пішла відчинити. Леві з рюкзаком на спині всміхнувся мені й кинув задоволений погляд на батька, ніби намагався подумки передати все, що ми робили вночі, у найменших деталях. Злегка зашарівшись, я відвела погляд. Наш літак був запланований на вечір. Тож у планах було якомога швидше покинути будинок і прогулятися містом.

Тож, не даючи батькам змоги щось заперечити чи знову втрутитися, почавши неприємну розмову, і тим паче якось згадати про минулого Леві, я швидко попрощалася й витягнула його на вулицю.

Ми йшли головною вулицею, тримаючись за руки. Чорний светр приємно облягав його тіло. Іноді мені було важко відвести погляд, бо щоразу здавалося, що я ось-ось прокинуся і все це виявиться сном. Куртка Леві тепло огортала мої плечі.

– Що казав твій батько?

– Те, що ти йому не до вподоби.

Леві тихо засміявся.