РОЗДІЛ 48

ЛЕВІ

Машина повільно пересувалася пустою парковкою. Руки Ленз стискали кермо так, що кісточки пальців почали біліти. Її погляд не відривався від дороги, а дихання було важким. Моя рука повільно торкнулася її стегна.

– Гей, у тебе добре виходить, розслабся.

Вона злегка кивнула й майже послабила хватку на кермі, але на повороті знову напружилася. Я пообіцяв навчити її керувати машиною, тож останні кілька днів ми щовечора займали безлюдну парковку для тренувань. Дідька лисого я б дозволив її маленькому надокучливому другу навчати Ленз. Як мінімум у нього було достатньо часу до того, як я з'явився в її житті. Тим паче моя машина була компактнішою та зручнішою порівняно з його позашляховиком. Я не любив часто їздити автомобілем і привертати зайву увагу, тому обирав свій R7. Та зараз тішився, що моя чорна Панамера стала в пригоді.

Автомобіль різко смикнувся, коли Ленз натиснула на гальма й важко видихнула.

– Не можу перестати думати про те, що у щось вріжуся.

– Це безпечний майданчик, тому, якщо й наїдеш на щось, то це буде або бордюр, або той маленький паркан.

– Не має значення, це все одно зачепить машину.

– І? – я нахилився до неї й поглянув у її схвильовані очі. – Вріжся, Ленз. Мені байдуже, бо це лише шмат заліза. Подряпини чи вм'ятини мене не турбують. Ти в безпеці, поки я тут, тож видихни й спокійно їдь.

Ми тренувалися ще годину, протягом якої Ленз нарешті змогла розслабитися. Припаркувавши автомобіль, дівчина видихнула.

– Ти чудово впоралася.

Вона поклала обидва передпліччя на кермо й сперлася на них головою, дивлячись на мене. Легка усмішка Ленз осяювала все довкола, незважаючи на те, що на вулиці вже вечоріло.

– Можливо, чудово для їзди на парковці, але не для кількаденної дороги до Гарвісу.

– Хто їхатиме кілька днів до міста машиною, коли можна полетіти літаком? Я вже купив нам квитки.

Ленз різко підвелася, і її очі, сповнені паніки, не відривалися від мене.

– Ні. Нізащо.

– Що?

– Я не сяду на літак. Ні, – її дихання почастішало.

Я нахилився до неї й узяв обидві її руки у свої. Великим пальцем повільно гладив ніжну шкіру.

– Гей, – тихо мовив. – Дихай, усе гаразд. Це лише літак. З нами нічого не станеться.

– Ні! Я… Ми… не можемо. Літаки розбиваються. А якщо ти помреш?

Я присунувся ближче, коли вона почала задихатися. Долоні торкнулися її обличчя, змушуючи підвести на мене погляд.

– Дивись на мене й дихай. Усе добре, коханнячко. Я поверну квитки, якщо хочеш. Ми можемо поїхати потягом до найближчого до Гарвісу міста, а потім я візьму авто чи мотоцикл в оренду, щоб дістатися до твого будинку. Дихай.

Ленз знадобилося кілька хвилин, щоб паніка відступила. Її погляд не відривався від мене.

– Вибач.

– Не смій вибачатися за таке. Усе гаразд. Моя помилка, що я купив квитки, не спитавши тебе. Це через твоїх друзів?

Вона кивнула, стиснувши губи.

– Я поверну квитки.

– Ні, – вона схопила мої передпліччя. – Не треба. Я… Я спробую подолати цю фобію.

– Ти впевнена? – спитав я, на що вона кивнула. – Я буду поруч на кожному кроці, коханнячко.

***

ЛЕНЗ

Ранок в аеропорту Релінгтона був сповнений метушні. Не дивно для найбільшого аеропорту міста. Натовп був усюди, що зовсім не полегшувало внутрішню паніку. На щастя, Леві не відходив від мене ні на мить, міцно тримаючи за руку. Страх, що люди розлучать нас і ми загубимося, вібрував під шкірою. Це ніби опинитися в двох найгірших спогадах минулого.

Відчуття безпеки зігрівало груди, бо хлопець поруч дбав про кожну дрібницю. Леві зареєстрував нас онлайн, тож нам залишалося лише показати посадкові талони й пройти контроль. У нас було обмаль речей, тож це не зайняло багато часу, і вже за годину в залі очікування ми побачили свій рейс на табло. Ми рушили на посадку, і я сильніше стиснула руку хлопця.

Салон бізнес-класу зустрів тишею. Два широкі ряди крісел, розділені просторим проходом, тягнулися до кабіни пілотів. Темна шкіряна оббивка, приглушене тепле освітлення й акуратні дерев'яні вставки створювали відчуття не літака, а дорогого лаунжу. Над головою тягнулися закриті багажні полиці, а великі ілюмінатори впускали м'яке світло. У салоні не було жодної людини, лише ледь відчутний гул систем вентиляції порушував майже неприродну тишу.

Я сіла біля вікна й знервовано поглянула в ілюмінатор. Руки тремтіли, а думки спіраллю зациклювалися на всіх похмурих сценаріях. Пальці Леві переплелися з моїми, і я вдячно поглянула на хлопця.

Коли посадка добігала кінця, я розгублено озирнулася. Ряди бізнес-класу були порожніми. Ми були єдині, хто займав крісла.

– Подумав, що відсутність зайвих очей трохи полегшить твою тривогу.

– Ти викупив увесь бізнес-клас?!

Леві злегка посміхнувся.