РОЗДІЛ 44

МІКАЕЛА

Вітер розвіював моє волосся, а прохолода осені приємно торкалася шкіри. Я перемкнувся на останню передачу й додав газу. Відчуття свободи, таке чуже та водночас бажане, тиснуло на легені. З вуст лунав гучний крик кайфу. Руки стискали кермо мого мотоцикла, маневруючи між машинами та вулицями міста.

Червоний колір відблискував позаду, коли Арчі намагався мене наздогнати, але я був швидшим. Нестримний сміх і широка посмішка були найціннішими в цей момент. Минуло достатньо часу з мого вступу до гурту, і я насолоджувався кожною миттю. Арчі нервував перед завтрашнім виступом, тож мені спала на думку чудова ідея його відволікти. Наші невеликі перегони нарешті розвіяли його похмурий вираз обличчя.

Ми ніколи не розмовляли про моє минуле, принаймні в деталях. Не так, як із Ленз. Вона єдина, кому тепер відомі всі темні закутки моєї свідомості. Після того як почув її історію, вкотре запевнився, що цей світ потворний та збочений. Ми з кошенятком чимось схожі, але вона має справу з демонами, а я – з людьми, подібними до них. Арчі просто розуміє тягар спогадів, бо й сам має власний. Те, що мій друг беззаперечно розуміє, так це моє небажання повертатися. Тепер у мене є власна кімната в його будиночку, де часто збирався гурт. Гонзолес жодного разу не сварився, коли йому доводилося спати на дивані у вітальні. Можливо, варто наступного разу запропонувати йому місце поруч? Присутність хлопця була комфортною, тож не бачив нічого дивного в тому, щоб ночувати в одній кімнаті, коли Марі окуповує його головну спальню. Це так дивно – мати власну кімнату та місце, яке почав називати домом.

Кинувши ще одну зухвалу посмішку хлопцю, додав швидкості. Можливо, варто придбати шоломи собі й йому, щоб відпускати дратівливі коментарі через радіозв'язок? Мені до вподоби дратувати людей, особливо Кевіна та Лана, коли забираю всю увагу Ленз на себе, але Арчі завжди бачив у цій моїй поведінці щось глибше. Якщо для хлопця бути дурником – захисний механізм, то для мене це дитяча зухвалість і надокучливість. Ну, а що? Той гарнюній перетворюється на справжній помідор, коли злиться – неймовірне видовище.

Поки роздуми поглинали мою увагу, Арчі промайнув поруч, випереджаючи мене. Червоний мотоцикл вмить зник за рогом. Не в мою зміну! Додав газу та рушив за ним. Та щойно завернув, ударив по гальмах. Тривога пройшлася тілом, мов огидні дрібні комахи.

Поліцейська машина стояла обабіч. Один із поліцейських перевіряв документи мого друга. Лайно. Лайно-лайно-лайно. Мені варто розвернутися й тікати. Самовдоволений погляд упав на мене. Цей мудак помітив мене. Загоєні синці занили фантомним болем. Чоловік поманив мене до себе, вказуючи на місце поруч з Арчі. Ще не пізно втекти. Я завжди так роблю, але чи можу покинути друга? Чи влаштують покидьки, які називають себе захисниками правопорядку, йому проблеми? Останнім часом Артур скаржився на батька, який ще більше спрямував небажану увагу на сина. Якщо Арчі матиме проблеми із законом через мене, його старий втрутиться й позбавить хлопця можливості виступати. Мій друг і так часто думав про те, як складеться життя, коли він закінчить університет, тож не можна допустити, щоб через мене він постраждав. Ніхто не повинен відчувати наслідки того, що моє життя – суцільне пекло. Тихо зітхнувши, під'їхав до друга та копа.

Брудне каштанове волосся мудака було неохайно зализане назад. Упевнений, від нього смердить. Покидьок має забагато влади (дякую, старе стерво) і тепер вважає, що жодна його дія не матиме наслідків. Хоча якщо це стосується мене? Йому дозволено мене вбити, і нагорода за вдалу службу опиниться на його столі вже наступного дня.

– Ваші документи.

– Хіба я щось порушив, офіцере?

– На вашу думку, перевищення швидкості – це дрібниця?

– Гей, малий, я оплачу штраф, просто покажи йому документи, і поїдемо.

Я напружився і міцніше стиснув ручку керма. У мене немає документів. Жодних, якщо бути точним. Можливо, десь заховане свідоцтво про народження (якщо стерво не спалила його), але на тому все. Права? Мені не так давно виповнилося шістнадцять, але навіть зважаючи на це, шанс отримати їх був практично нульовим. Будь-яка згадка про мене в документах гарантувала лише повернення до пекла, а мені так добре вдавалося цього уникати.

– Міко? – стривожено спитав Арчі.

Мені не вдалося підвести погляд і подивитися на хлопця. Тихо, з неприхованою провиною (перед Арчі, а не тим мудаком), промовив:

– У мене немає.

– Що? Не кажи, що ти забув їх удома.

Я лише похитав головою. Не треба було дивитися, щоб знати, що вираз обличчя хлопця зараз балансує між шоком і тривогою.

– Що ж, тоді доведеться проїхати до відділку, – останнє слово покидьок промовив з неприхованим задоволенням.

Чоловік простягнув документи Арчі.

– А вам гарної дороги, містере Гонзолес.

– Заждіть, – обурився Арчі. – Я нікуди не піду. Не без Міки.

Я підняв погляд на друга, розгублено кліпнувши. Він не йде? У нього є шанс уникнути проблем. Арчі може просто оплатити штраф і забути про все. Та його обурений і впертий погляд на офіцера-мудака змусив щось тепле розквітнути у грудях. Йому небайдуже.

– Немає необхідності. Вам достатньо вчасно оплатити штраф, – поглянув той на Арчі, а потім повернувся до іншого хлопця, який стояв біля поліцейського автомобіля. – Пакуй його.