РОЗДІЛ 34

ЛЕНЗ

Я сперлася на низьку огорожу парковки й поглянула на Міку. Він усе ще тримав у руках кекс, ніби якийсь скарб. Легкий слід диму від свічки повільно розчинявся у повітрі.

Небо повністю перетворилося на темне індиго, всіяне зірками. Осіння прохолода ставала відчутнішою ближче до ночі. Мікаела був у своїй картатій сорочці, і мені все ще не вдавалося зрозуміти, як той не тремтить від холоду. Тиша між нами була затишною, незважаючи на те, як дивно до цього поводився хлопець. Марі точно вб’є мене, коли дізнається, що Міка далеко не повнолітній, але, навіть зважаючи на це, я збиралася тримати його таємницю при собі.

– То для чого ти дійсно мене покликав?

Міка нарешті відвів погляд від десерту й поглянув на мене.

– Мені потрібно декого знайти. Можливо, ти могла б із цим допомогти?

– Я особисто навряд чи, але в мене є друзі, які вправні в отриманні інформації. Мій ліпший друг вчиться на поліцейського, а подруга – комп’ютерний геній. Думаю, вони щось вигадають. То кого ми шукаємо?

– У будинку, де я жив приблизно вісім років тому, працював охоронець. Мені вдалося дізнатися його ім’я. У нього була донька приблизно мого віку або трохи старша. Ось її мені й треба знайти.

– Ти не пробував зв’язатися з її батьком?

– Я шукав, але марно. Якщо цей чоловік переховується, то можу зрозуміти чому.

На мить задумалася, збираючи все докупи. Міка не любив багато балакати, а його вираз обличчя супився кожного разу, коли йому ставили особисті питання. Я знала, що з ним треба почекати моменту, коли той сам забажає відкритися.

– Гаразд, відправ мені все, що маєш на того охоронця. Впевнена, мої друзі зможуть тобі допомогти.

Міка підступив на крок і став навпроти, тепер уже з менш награною усмішкою.

– Я твій боржник, кошенятко, і для початку треба тебе провести додому. Мій мотоцикл недалеко від набережної. П’ять хвилин – і повернуся.

Не встигла кліпнути, як Міка перестрибнув низьку огорожу й побіг назад до мосту. Моментами його дитяча імпульсивність була надто потішною.

Звук відкриття дверей магазину привернув увагу. Двоє чоловіків крокували в мій бік. Я напружилася, але намагалася зберігати спокій. Вони не виглядали як студенти. Один із них мав каштанове волосся трохи вище плечей, підстрижене у стилі вовчої зачіски. Другий був із коротким світлим волоссям, вкладеним в імпровізований ірокез. Обидва перевищували мене зростом, а широкі плечі першого нагадували шафу. Я подивилася в бік річки, сподіваючись побачити Міку на мотоциклі, але довкола була тиша. Ніч, я і безлюдна парковка. Неймовірно. Ну чому саме зі мною повинна траплятися якась халепа?

– Гей, мала, чому ти тут сама в таку пору? Не страшно? – спитав світловолосий. Він був нижчим і молодшим за свого товариша, який, схрестивши руки на грудях, не відривав від мене погляду. Від цього захотілося заховатися в куток.

– Я не сама.

Хлопець схопив мене за лікоть, не даючи змоги вирватися.

– Ходімо з нами. Обіцяю не покинути тебе на самоті.

– Хіба таку захочеться відпускати? – пирхнув другий.

Мої спроби вирватися змусили блондина лише сильніше стиснути руку. Бляха, він залишить синець.

– Я сказала, відпусти!

– Ну, неввічливо так розмовляти зі старшими. Ми ж лише намагалися бути приємними, – каже другий і демонстративно дістає ніж, щоб покрутити його між пальцями.

Приємні – це останнє слово, яким їх можна було б описати. При вигляді ножа я завмерла.

Звук мотоцикла прорвав тишу довкола. Мікаела влетів на парковку. Він не витрачав часу, щоб як слід поставити транспорт, бо одразу ринувся до мене.

– Хлопці, ви чули леді. Зваліть нахрін від неї!