РОЗДІЛ 33

МІКАЕЛА

Прохолодний вітер приємно торкався шкіри, поки я йшов провулками до місця призначення. Випитий алкоголь давно покинув мій організм, чого не скажеш про мого нового друга. Я все ще був здивований тим, що мені вдалося потрапити у гурт. Хоча ці хлопці не мітять у щось професійне, та відчуття приналежності до музики, яку в мене забирали роками, розпалювало всередині мене бурхливий вогонь передчуттів. Кожен із нових знайомих змушував триматися трохи осторонь і не послаблювати внутрішні стіни, але Арчі був тим невинним та безрозсудним хлопцем, у якому одразу побачив за маскою дурника розбиту на шматки людину. Мабуть, тому він мені одразу сподобався. Пити з ним було справжнім задоволенням. Мені роками не вдавалося так довго й щиро сміятися. Ще й пощастило, що п’яний він балакає без упину, що захищало мене від зайвих питань. У безкінечному потоці речень я зміг зробити для себе багато корисних висновків.

– Дідько, – сміється Арчі, – я п’яний, як чіп, а ти ніби скельце. Як ти тримаєшся, малий?

Дивно те, що його дурнувате прізвисько не дратувало. У моєму житті так часто висловлювалися про «маленького милого хлопчика», що мене кожного разу вивертало, але у випадку цього хлопця це було чимось теплим та затишним, чимось, чого я не думав, що колись відчую щодо себе.

– Це ж усього лише алкоголь, – засміявся я.

– Ми дістали мої найміцніші запаси! – бурмотів хлопець, повільно вимовляючи кожне слово.

– Звісно, але поки в його складі немає нічого зайвого, то в мене імунітет, – і, щоб не зациклюватися на можливому значенні моїх слів, одразу змінив тему. – Розкажи мені про кожного в гурті. Що я повинен знати? Як поводитися або кого уникати?

– О, це ти звернувся куди треба. Я з цими бовдурами стільки років страждаю. З кого почати? Наша божевільна Марі – завжди буркотлива та прискіплива, якщо в неї паскудний настрій, але загалом захищає нас усіх, як мати-квочка. Тож дай їй час звикнути до себе, і, можливо, станеш її улюбленцем. Одразу після мене, звісно ж.

– Я підозрював, що її фаворит – той зі світлим волоссям.

– Міша? Він її хлопець, тож йому важче, ніж нам, – Арчі тихо посміявся. – Деверс непоганий хлопець і займається вирішенням багатьох проблем, але може взяти з тебе в обмін послугу, і будеш, ніби душу дияволу продав.

Не страшно для тих, хто вже втратив душу у диявола, навіть не укладаючи угод. Деякі з них виривають душі за бажанням і заради розваги. Мабуть, із цікавості, щоб поспостерігати, як довго твоє тіло буде корчитися в муках.

– А інші двоє? Ленз ваша менеджерка, чи не так? Це її номер був вказаний у тому оголошенні.

– Так, Ленз – наше золотко. Знаю, як вона біситься через це прізвисько, але вона дійсно вплинула на більшість із нас. Особливо на Лана. Той похмурий хлопець поруч із нею. Насправді він пройшов дуже тернистий шлях, і я радий, що нарешті в нього є шанс рухатися далі. Та він усе ще похмурий жнець для всіх, окрім Ленз. Думаю, вона всім радо допоможе, і не тільки тому, що це її робота як менеджера.

– Вона вирішує питання щодо гурту?

– Зазвичай так і є, але якщо тобі треба якась особиста послуга, то Ленз найкраще підійде, щоб не стикнутися з наслідками та буркотливими натурами інших.

– Не думаю, що в нашого милого кошеняти буде достатньо можливостей для мого прохання. Тут потрібні зв’язки чи щось подібне.

– Варто спробувати. Краще, ніж сидіти склавши руки.

Після цього Арчі недовго протримався, тому, залишивши його спати на дивані, покинув будиночок. Цьому хлопцеві варто бути менш довірливим. Він дозволив мені залишитися в нього, коли я мимохідь згадав про житло. У його погляді було видно купу питань, але Арчі не наважився їх поставити. Не знаю, чи то з ввічливості, чи то з розуміння, що відповіді принесуть лише біль.

Тож тепер я сидів на сходах, які вели до мосту місцевої набережної. Шкода, що мені не вдалося напитися вщент. Зараз би іронія життя не була такою відчутною. Довкола вже темнішало, а день добігав кінця. Це були гарні вихідні, найкращі за останній час, але все повертається до звичного. Прохолодна темрява і я. Сиджу, заглиблений у саморуйнівні думки.

Підвівся й піднявся нагору. Сів на перила мосту й поглянув униз. Темна річкова вода була мов смола, яка лише вирізнялася невеликими хвилями. Іронічно, що, навіть познайомившись із новими людьми, отримавши прихисток та покинувши те пекло, я все ще один у цей день. Рівно шістнадцять років мого існування. Так, бо життям назвати це було важко. Можливо, наступний день народження принесе щось нове. Принаймні, щоб мені вдалося почати жити так, ніби завтрашній день усе ще існує.

Я струсив дурні думки. Ні, у мене все ще є мета. Мені необхідно знайти її. Дівчинку, яка була моїм світлом у цій темряві. Цікаво, наскільки вона змінилася? Чи боїться все ще собак? Я бажав колись дозволити собі відчути те, що спотворили мої власні монстри.

– Ти ж не стрибатимеш? – почувся дівочий голос позаду.

Я повернув голову й побачив Ленз. Мені одразу захотілося посміхнутися. Чи це її вплив, чи просто моя звичка одягати маску?

– Привіт, кошенятко. А ти б стрибнула, щоб мене врятувати?