РОЗДІЛ 30

ЛЕНЗ

Сусідня половина ліжка була холодною, коли ранкові промені світла змусили мене прокинутися. Я злегка насупилася, не бажаючи залишати ліжко і водночас прагнучи відшукати тепло, яке випромінював Леві, коли лежав поруч.

Повільно підвелася й пішла до ванної, щоб привести себе до ладу. Потім, накинувши куртку, тихо пройшла на кухню випити кави. Здається, всі довкола ще спали. Тоді куди ж подівся Леві?

Звук із вулиці швидко відповів на моє запитання. Відклавши горнятко з недопитим напоєм, рушила назовні.

Чорний мотоцикл давно покинув гараж і стояв на дорозі біля будинку. Леві спирався на сидіння й палив. Побачивши мене, він загасив цигарку.

– Хочу тобі дещо показати.

Я кивнула. Швидко повернувшись по речі, вже була готова вирушати.

Мотоцикл їхав швидко, покидаючи район затишних будиночків. Релінгтон був великим містом, тому щоразу, коли ми повертали на нову вулицю, мені залишалося лише здогадуватися, куди прямує Леві.

Коли мотор нарешті заглух і я зняла шолом, то озирнулася довкола. Великі ковані ворота огороджували закриту територію кладовища. Леві мовчав, а моя розгубленість не дозволяла мені розпитувати. Він мовчки взяв мене за руку й повів стежками. Дивне відчуття холоду пробігло по спині. З моменту смерті Теда та інших я часто бувала на цвинтарі, щоб хоч трохи відчути зв’язок із друзями. Думка про те, що вони тихо спостерігають, поки я веду короткі розмови з надгробками, все ж таки змушувала тугу притуплятися.

Ми зупинилися біля білого мармурового надгробка. Довкола лежали квіти. Білі нарциси вирізняли це місце з-поміж сірих могил поруч. З краю плити лежав білий шолом. Він був укритий тріщинами, а забрало – розбите вщент. У мене клубок підступив до горла. Мій погляд швидко пробігся по напису.

Лоренц Міріам 09.11.1999 – 31.11.2015 рр.

Леві дивився в тому ж напрямку, коли сів на невелику лавку навпроти. Мій погляд перейшов на нього. Він не просив мене сісти; його очі були наповнені жалем, болем і чимось, що мені не вдалося прочитати. Я повільно опустилася поруч і чекала. Леві потрібен був час. Через кілька хвилин він тихо промовив:

– Я розкажу тобі історію з минулого.

Я кивнула, боячись вимовити бодай слово.

– З самого дитинства, скільки себе пам’ятаю, мені сниться один і той самий сон. Мій дядько часто називав це нісенітницями, які не повинні мене турбувати. Та з кожним роком це ставало схожим на манію та жагу. Дике й нестримне бажання розгадати таємницю, бо сама лише думка знайти відповіді пробуджувала в мені щось, чого я й сам не міг зрозуміти. Це було ніби незворушне відчуття, що потрібно досягти мети. Я повністю дозволив цьому бажанню поглинути мене, коли мені було тринадцять. Саме в цей час у моєму житті з’явилася вона – Міріам. Вона росла в тому ж містечку, що й я. Моя манія здавалася їй кумедною. Міріам була моєю дівчиною. Здається, з першого дня нашого знайомства ми все робили разом. Я навчив її їздити на мотоциклі, хоч і більшість часу вона воліла їздити позаду. Ми разом прийняли рішення переїхати в Релінгтон, коли потрібно було вступати до старшої школи. Це було спільне бажання вирватися з тісного простору Майросу. Вона підтримала мене, коли я наважився приєднатися до гурту. Міріам була всім для мене, але тоді мені не вдавалося усвідомити цього як слід. Весь цей час я продовжував шукати відповіді щодо свого сну. Навіть шукав схожі місцевості по картах та на форумах. До одного вечора. Зловісного моменту, який змінив усе.

Міріам стала перед ліжком насуплена. Руки, стиснуті в кулаки, упиралися в талію. Я навіть погляду не підвів. Відчуття, що мені ось-ось вдасться дійти до суті, перевершувало все довкола.

– Може, досить?

Я продовжував досліджувати панорамні карти, допоки кришка ноутбука не закрилася перед моїм носом і мені не довелося зустрітися з розлюченим поглядом Міріам.

– Скільки можна, Леві? Тобі мене замало?

– Це важливо. Я відчуваю це.

– А я? Я неважлива? Ти думаєш про те, що я відчуваю? Мій хлопець параноїдально шукає таємничу дівчину. А що потім? Коли ти знайдеш її? Кинеш мене?

– Звісно, ні. Не кажи дурниць.

– Це ти кажеш дурниці! Це все, – вона розвела руками. – Усі ці твої сни – це бісова нісенітниця! Це здавалося милим, але зараз? Це ненормально!

– Тоді я, бляха, ненормальний! Не подобається? То йди геть!

В очах Міріам блиснули сльози, але вона стрималася. Розвернулася і гучно грюкнула дверима.

– Зранку вона не відповідала на дзвінки. Спочатку думав, що все ще злиться. Я планував знайти її та вибачитися. Злість не повинна була так вплинути на мене. Ми майже ніколи серйозно не сварилися до цього. Та замість довгоочікуваної відповіді зателефонувала Марі. Того вечора Міріам загинула. Її збила вантажівка. У мотоциклістів є одне важливе правило: ніколи не сідай за кермо сповнений неконтрольованих емоцій. Міріам зробила навпаки. Швидкість її руху не дозволила вчасно помітити іншого водія на перехресті.

Я поклала свою руку йому на плече.

– Мені шкода, – прошепотіла. – Це жахливо, Леві.