РОЗДІЛ 26

ЛЕВІ

Спираючись на мотоцикл, я дивився в екран телефону. Від Ленз жодних повідомлень. Дивно. Вона повинна була вже повернутися. Я не звернув уваги на її відсутність на репетиції, бо Шепард міг балакати без упину, але пройшла майже година. Мої спроби подзвонити закінчилися перенаправленням на голосову пошту.

– Лане? – до мене крокувала Марі. – Що ти тут робиш? Думала, ви вже поїхали.

– Ленз ще з Шепардом.

– Що? Ти впевнений?

– Так. Вона отримала листа з центрального офісу.

– Нісенітниця. Саймон ніколи не використовує офісні розсилки для цього. Навіщо йому це? У нього для цього є особистий номер Ленз.

– Дивно. Я бачив лист зранку.

– Навіть якщо так, – насупилася Марі. – Шепард сьогодні навіть не був на заняттях. Я дзвонила йому вчора. Оскільки Ленз зникла, вирішила сама уточнити деталі щодо концерту. Саймон сказав, що сьогодні в нього вихідний.

– Тоді хто на біса надіслав листа Ленз?

Марі знизала плечима. Ми напружено обмінялися поглядами, а коли огидні смішки долинули до нас, картина склалася докупи. Віола та її придуркуватий друг Джек виходили з університету. Те, що дівчина тримала в руках, безпомилково було курткою Ленз. Не чекаючи ні секунди, я побіг до будівлі. Марі поквапилася за мною.

Коридори університету були майже порожні. Більшість студентів поверталися додому після лекцій або замикалися в кабінетах додаткових занять.

– Потрібно піти до кабінету Шепарда, – каже Марі.

– Ні.

Її там не буде. Передчуття переконувало мене шукати в іншому місці. Якийсь порив тягнув мене до Ленз, і зараз мої відчуття загострилися. Груди пекли від хвилювання, коли біг сходами. Марі гукала мене, намагаючись наздогнати. Я не слухав її пропозицій. Поклик, який досягав серця, тягнув мене коридорами.

Мої ноги різко зупинилися біля кабінету, якого уникала більшість студентів. Аудиторія Вербера? Щось підказувало мені, що вона там. Ленз так бурхливо реагувала на цього чоловіка, і хоч мені все ще не зрозумілий її страх перед ним, у мене не було сумнівів щодо правильності власного вибору.

Рука смикнула ручку, але та не піддалася.

– Лане, ти впевнений, що сюди?

Я не відповів. Мені навіть не хотілося думати про наслідки моїх дій, коли плече щосили вдарилося об дерево. Виламаю ці двері до бісової матері, але доберуся до своєї дівчини.

Тріск дерева разом із замком пролунав порожнім коридором. Двері з гуркотом відчинилися. В кабінеті були опущені жалюзі, що робило простір ледве видимим, враховуючи, що вже вечоріло.

Я залетів усередину й завмер. Ленз сиділа на підлозі, її груди здіймалися в частому диханні, волосся було заплутане, а на шиї проглядався синець. Усе довкола мене стало червоним. Я вб’ю їх. Кожного.

Погляд Ленз був затуманений, загублений десь на просторах свідомості. Очі були червоні, а сама вона тремтіла як листочок. Я повільно опустився на коліна перед нею. Жодної реакції.

Мої долоні торкнулися її обличчя, змушуючи підняти погляд на мене.

– Гей, – майже прошепотів. Великий палець витирав залишки сліз. – Коханнячко, поглянь на мене.

Її руки вхопилися за мої передпліччя.

– Ось так, повертайся до мене. Все добре. Я тут.

Повільно тьмяний колір її очей перетворився на яскравий бурштин, який виблискував від вологи.

– Леві? – прошепотіла вона, і нова порція сліз тихо вкрила її шкіру.

– Так, це я. Я поруч.

Вона кинулася в мої обійми, і мої руки міцно притиснули Ленз у спробі заспокоїти тремтіння. Швидко зняв свою куртку й накинув їй на плечі. Одним рухом підняв Ленз. Вона тулилася до мого плеча, ховаючи обличчя.

Марі схвильовано дивилася на нас, але не втручалася, за що я був їй вдячний.

– Лане?

– Тримай телефон поруч, Арс. Ти мені ще знадобишся.

Я залишив подругу і поніс Ленз до мотоцикла. Не можна було їхати, поки вона в такому стані, тож посадив її на сидіння і сів навпроти. Свіже повітря трохи допомогло, і її дихання поступово прийшло в норму. Міцніше загорнувши в свою куртку, тихо спитав:

– Хто?

Ленз остаточно покинула свій загублений стан і поглянула на мене. Її губи стиснулися в тонку лінію. Я взяв її руки у свої.

– Ленз, імена.

– Хлопець… Джек і Віола. Лист був підробкою. Вони…

Я пригорнув її ближче, не дозволяючи знову розпастися на частинки. Ці двоє – мерці.

Повністю просунувши її все ще злегка тремтливі руки в рукави куртки, я сів на мотоцикл. Ленз притулилася до мене, міцно обхопивши, і це було єдине, що зараз мені потрібно. Вже за кілька хвилин зупинився біля її будинку. Допоміг їй злізти на тверду землю, але все ще тримав близько до себе.

– Мені потрібен твій телефон.

Ленз не питала й не сперечалася, а лише мовчки виконала прохання. Хоч як не хотілося знову бачити мармизу цього хлопця, я все одно набрав потрібний номер.