РОЗДІЛ 25

ЛЕНЗ

На моє здивування, аудиторія професора Шепарда була замкнена. Студенти ходили туди-сюди, кваплячись на заняття. На щастя, сьогодні в мене не багато лекцій. Можливо, мені вдасться перехопити викладача протягом дня – принаймні я так думала, та Шепарда ніде не було. Повернувшись до його кабінету, знову смикнула двері – все ще нічого. Дідько, Леві, мабуть, уже чекає на мене ззовні.

– Ти теж до професора? – пролунав голос позаду.

Обернувшись, побачила хлопця. Він виглядав знайомо. Високий мов шафа, з широкими плечима, світле волосся короткими пасмами стирчало в різні боки.

Я кивнула.

– Здається, він уже пішов, – кажу я.

– Зараз зателефоную подрузі, вона якраз у центральному офісі.

Хлопець дістав телефон і відійшов поговорити. Чи є взагалі сенс чекати? Я могла б знайти Саймона завтра. Ще раз переглянувши лист, який отримала зранку, зітхнула. Прохання про зустріч виглядало терміновим. Мені не хотілося б мати проблеми. Взяла телефон, щоб попередити Леві, що затримаюся, і тихо вилаялася. Ну чому ця штука розрядилася так невчасно?

– Гарні новини, – хлопець повернувся. – Шепард сьогодні викладав моделювання замість іншого викладача, тож він в іншій аудиторії.

Не дивно, що ми не перетнулися. Я обходила аудиторію Вербера десятою дорогою. Хлопець уже рушив на інший поверх, тож поспішила за ним. Він йшов попереду, а мені ніяк не вдавалося згадати, де вже його бачила.

Зупинившись біля кабінету, він виставив руку у ввічливому жесті:

– Пані вперед.

Я відкрила двері аудиторії і зупинилася. Рука стиснула сумку на плечі. Закриті жалюзі занурювали кімнату в темряву. Моторошне відчуття прокрадалося всередину. Щось тут не так.

– Його тут немає.

Вже збиралася відступити на крок назад, як мене підхопили під пахви й підняли. Здійнявши мої ноги в повітря, штовхнули всередину так, що я приземлилася на коліна. Сумка відлетіла вбік. Хлопець замкнув за нами двері.

– Це було аж занадто просто, – посміхнувся він, кидаючи погляд убік.

З тіні вийшла Віола. Ось де я бачила цього бовдура! Один із її посіпак. Підвелася і поглянула на цих двох. Відкинувши своє фіолетове волосся, дівчина нахилилася до мене і схопила за комір куртки.

– Ти, я бачу, з першого разу не розумієш.

– Відчепися від мене! – я схопила її за передпліччя, щоб вирватися.

Віола відступила. Я не помітила, як дурний хлопець-шафа підкрався позаду. Він схопив мене, вивертаючи руки за спину. Ногою спробувала вдарити його, але той був міцніший.

– Я попереджала тебе не зв’язуватися з Ланкастером, – каже Віола і тягнеться до моєї сумки.

Мій альбом опинився в її руках. Мені хотілося повиривати цій курві волосся.

– Поклади на місце, – тихо прогарчала.

Віола лише засміялася, гортаючи мої малюнки.

– Як цікаво. Знаєш, чому Арс ніколи не підпускала мене до гурту?

– Бо ти божевільна сучка?

Я стримала шипіння від болю, коли покидьок позаду сильніше вивернув мої руки.

– Тому що Арс вважала мене фанаткою, але подивися на це, – вона повернула до мене один із портретів Леві. – Здається, тут якась історія, чи не так? Як до цього поставляться Марі та Лан, коли дізнаються про цей твій маленький секрет?

– Це не твоя, бляха, справа!

Я відчула, як на мить хватка хлопця послабилася, і кинулася вперед. У спробі стримати мене дурний качок схопився за тканину куртки, і та сповзла з моїх плечей. Віола відступила вбік із байдужим обличчям.

– Джеку, дай мені її сюди.

Як слухняний песик, той кинув їй мою куртку. Роздратування затьмарило мені все довкола, і я знову кинулася на дівчину. Міцні руки обвилися довкола плечей. Огидне дихання Джека лоскотало моє вухо.

– Яка ж ти норовлива мала. Слухай, Ві, може, мені можна трохи розважитися з нею?

Усе в тілі похололо. Відчуття оніміння від паніки досягло кінцівок. Бляха. Леві, допоможи. Хто-небудь. Відчай наповнював мене. У нас більше немає ментального зв’язку, він мене не почує. Я тут, у цій халепі, сама.

– Залиште її мені, – пролунав ще один дівочий голос.

Роззирнувшись, нікого не побачила. Кімната була оточена тінями, які ховали будь-кого в кутках.

Джек відпустив мене одним різким рухом, штовхаючи на підлогу. Не гаючи часу, я підвелася на ноги, щоб не втратити можливість втекти, коли ці двоє відкрили двері. Та не встигла дотягнутися до ручки, як щось потягнуло назад.

Огидне відчуття тиску на шкірі не давало мені вдихнути. Руки потягнулися, щоб захиститися. Це були тіні. Щойно Віола і Джек закрили аудиторію, темрява поглинула кімнату, не залишаючи й промінчика світла. Це не було схоже на Себастіана. Його сила пронизувала до кісток, а холод змушував відчувати пекельний біль усередині. З ним завжди здавалося, ніби органи починають гнити.

Ця сила була іншою, більш матеріальною. Рука схопила потворне тіньове щупальце. Воно було щільним та слизьким. Що, бляха, відбувається?