РОЗДІЛ 24

ЛЕВІ

Повільно випускаючи цигарковий дим, я спостерігав, як сонце поступово зникало за горизонтом. День із Ленз промайнув непомітно. Вперше в житті я не захотів йти на репетицію. Натомість насолоджувався теплом її рук, поки ми каталися містом. Такі прості речі, як купівля продуктів на вечерю чи спільне готування на кухні, були для мене чужими. Я оточив себе кордонами, межами, ґратами – усім, чим тільки міг, щоб ніколи не повертатися до цього. Не мав права.

Удень здавалося, що все має сенс, що мені вдасться рухатися далі. Я хочу, бляха, рухатися далі! Та сьогодні потяг і жадання на мить затьмарили здоровий глузд. Я не міг так вчинити. Не з нею. Вона повинна знати. Знати про все: про мене, моє минуле і… про неї.

Огида до самого себе знову підступила до горла, тож, затягнувшись ще раз, я важко зітхнув.

– Я піду, – пролунав голос позаду.

Ленз тримала в руках свою шкіряну куртку. Ідіот, який я ідіот. Ні, не можна її відпускати. Тоді поясни їй, бляха! Зарано. Вона може просто піти й ніколи не повернутися, якщо сказати їй про все, що накоїв, Ленз побачить мою справжню сутність. Голоси давно не нагадували мені про те, який я монстр, але почуття провини все ще тримало мене на короткому повідку.

– Вже пізно, – я подивився на неї.

– Нічого, я викличу таксі або подзвоню Кевіну.

На біса того хлопця! Я підступив ближче, проігнорувавши те, як вона мимоволі здригнулася. Ніяковіння на її обличчі та розгубленість тішили й водночас були як більмо на оці. Мені хотілося, щоб їй було комфортно тут. Комфортно зі мною. Тихо зітхнувши, підійшов ще ближче:

– Не треба, – тихо промовив і обережно забрав телефон з її рук.

Давно потрібно було додати туди свій номер.

Вона поглянула на мене.

– Не думаю, що це гарна ідея – залишитися. Твої неоднозначні сигнали лише граються зі мною. Ти граєшся зі мною.

Вона це подумала? Та ця дівчина поселилася в моїй голові! Ленз наче відчуває кожну мою думку і підхоплює її на пів слові. Їй вдалося дістати ту приховану частину мене, яку я вважав давно мертвою.

– Залишся, – прошепотів. Моя голова схилилася до її.

– Леві, я…

Моє забуте ім’я з її вуст звучало мов солодкий мед, тоді як від інших воно було лише болісним нагадуванням.

– Будь ласка.

Ленз тихо зітхнула, і легкий кивок її голови наповнив мої порожні груди, змушуючи серце битися зі швидкістю тисячі ударів на секунду. Тримати себе в руках – ось що потрібно пам’ятати.

Я взяв її за руку і повів назад до кімнати. Моя спальня була самотнім простором, у який мені важко було когось пускати. А ліжко? Ніхто не залишався в ньому на всю ніч. Навіть вона. Та думка про Ленз поруч перетворювала ці сірі стіни на яскраве полотно задоволення, і від цього відчуття все вібрувало всередині.

Я позичив Ленз одну зі своїх сорочок, яка була їй трохи вище колін. Невимовне видовище. Дивні власницькі почуття пробуджувалися в мені. Дідько, поводжуся мов печерна людина.

Вона влаштувалася поруч, зберігаючи ввічливу дистанцію. Незважаючи на бажання притягнути її у свої обійми, я не поворухнувся. Ленз лежала обличчям до мене, тоді як я сам дивився на стелю.

– Чому іншим не дозволено називати тебе Леві? – прошепотіла вона.

Мені захотілося уникнути відповіді. Кожне пояснення наближатиме історію до витоків, до істини моєї помилки. Я тихо зітхнув.

– Це ім’я… несе в собі неприємні спогади.

– Тоді чому ти ніколи мене не виправляв?

Я повернувся до неї і торкнувся її руки під ковдрою.

– Тільки з твоїх вуст моє ім’я не здається вироком.

– Я хочу відповідей, – тихо сказала вона.

– Я знаю, – так само тихо промовив. – Вони будуть у тебе. Дай мені трохи часу.

Ленз злегка кивнула. Кімната занурювалася у місячне світло. Поступово втома здолала нас, і ми заснули, тримаючись за руки.

Тихі зітхання розбудили мене. На годиннику була третя ночі. Рука Ленз давно вислизнула з-під моєї. Я повернувся до неї. Вона лежала насуплена, її обличчя відбивало смуток та біль. З ока тихо й повільно котилася самотня сльоза.

– Леві, – мовила вона тихо крізь сон.

Їй сниться щось про мене? Совість за власну нестриманість протягом дня почала мене гризти. Це було схоже на жахіття, з якого їй ніяк не вдавалося вибратися.

– Будь ласка… не зникай. Ні, – її дихання переривалося тихими схлипами. – Не покидай мене.

Потім подумаю, де налажав. Не вагаючись, я притягнув її ближче, огортаючи в обіймах. Моя рука ніжно торкнулася її волосся. Іншою я повільно виводив кола на її спині.

– Все гаразд, – тихо мовив у спробі заспокоїти її. Не думаю, що будити її було б вдалим рішенням, тож спробував достукатися крізь сон. Мені хотілося розвіяти всі похмурі видіння, які вона зараз бачила. – Я тут. Я нікуди не піду, коханнячко.

***