РОЗДІЛ 23

Квартира Леві була за містом, що мене не здивувало, враховуючи, скільки цікавих місць він знав за межами Релінгтона. В нього були просторі однокімнатні апартаменти. Велика спальня в сірих тонах, а по сусідству – компактна кухня з барною стійкою по центру.

По дорозі до нього ми заїхали в магазин. Дивне відчуття – ось так просто робити з ним звичайні побутові речі. Я так довго мріяла про це з уявним Леві. Саме так і бачила наше майбутнє.

Частина мене все ще ніяково почувалася з цією його новою (справжньою) версією. Мені досі було незрозуміло, до чого все це йде. Хлопець надсилав мені заплутані сигнали. Ну, або це я занадто багато думала. Ми поцілувалися. Тричі! І так, мені не варто було так реагувати. Це ж всього-на-всього поцілунок. Чи не так?

Завжди залишалася опція прямо поговорити про його наміри чи про те, які стосунки між нами. Та хвилювання, що мені все здалося, змушувало мене плисти за течією, тож я сиділа на високому стільці й спостерігала за Леві, який готував для нас вечерю.

Мені не вдалося стримати усмішки. Хоч щось не змінилося.

– Подобається те, що бачиш?

Добре, самолюбства в нього хоч відбавляй.

– Якщо ми про твоє его, то не дуже.

Леві тихо засміявся.

– Ти набагато сміливіша, ніж у перший день.

– Тобто?

– Тоді ти виглядала знервованою й тихою. А зараз? Тільки послухайте.

– Я просто… ти тоді застав мене зненацька, тому й розгубилася.

– Я? – здивувався Леві, і його погляд відірвався від плити.

Дідько. Ну хто мене тягнув за язика? І що тепер казати? «О, знаєш, ти колись був моєю уявою…»

– Ти просто нагадав мені декого, – сказала я майже правду.

– Твого друга? Того, що грав ту пісню?

Я кивнула й намагалася не занурюватися в тужливі думки. Здається, Леві це помітив, тому змінив тему.

– Розкажи щось про себе. Можливо, про родину?

– Не думаю, що в моїй родині є щось цікаве. Я жила з батьками в Гарвісі. Вони люблять обмежену кількість речей: гроші, кар’єру та контролювати моє життя.

– Ось чому ти переїхала аж сюди? – спитав він, а я лише кивнула.

– А як щодо тебе?

– Мене? – Леві повернувся до мене і поклав вечерю на стіл. – Нічого особливого. Батьків немає. Дядько був моїм опікуном. Виріс у портовому містечку Майрос. У шістнадцять почав жити окремо, тому переїхав сюди. Зараз поступово переймаю дядьків бізнес.

– Якого роду бізнес?

– Дядько має свою компанію з виробництва приватних суден. Наше місто невелике, тож не всі мешканці можуть дозволити собі круті яхти чи човни від великих виробників. А дядько Ленні… щось на кшталт «свої для своїх», знаєш. Та попри це робота прибуткова, і поступово ми розширимо свій вплив на ринку.

– І тобі подобається?

– Мені байдуже насправді. Спочатку це все було для того, щоб залучити мене до справи, аби я не байдикував будучи підлітком. Зараз це непогана можливість, тим паче у дядька немає дітей чи спадкоємців. Думаю, мені подобається робити свій внесок. Будь то музика чи бізнес-плани.

– Добре, що це твоє щире бажання.

– Підозрюю, бізнес не ти для себе обрала.

– Це була єдина можливість покинути місто і батьків.

– А твій друг?

– Кевін? Ми вчилися в одному класі. Це він вмовив мого тата дозволити мені переїхати.

– Який він молодець, – в його голосі звучав неприхований сарказм.

– Ревнуєш? – повернула я йому, його ж питання з посмішкою.

Леві мовчки встав, щоб прибрати наш посуд. Те, як він уникав відповідей, дратувало. Склавши тарілки в посудомийку, він узяв мене за руку й повів до кімнати. Мені ледве вдалося втамувати хвилю розгубленості. Спокійно, це ж просто Леві. Я три роки ділила з ним кімнату. Ну, не з цим ним, але суть не змінюється.

Кімната Леві була занурена в темряву. Щільні штори закривали вихід на балкон. Він відпустив мою руку й сів на край ліжка. Сіра постільна білизна збігалася з кольором шпалер. Я повільно розглядала інтер’єр. Здавалося, що простір зовсім необжитий. Замість затишку відчувалася порожня холодність. З меблів, окрім ліжка та тумбочки біля нього, була шафа при вході та стіл, на якому лежали різні нотатки. Мої пальці затрималися на паперах. Тексти та ноти місцями були закреслені й переписані наново.

– Ти пишеш пісні для гурту?

– Ні. Це лише для себе.

Я повільно підійшла до нього, все ще тримаючи кілька аркушів. Очі пробігалися по рядках.

– Це гарно. Недарма кажуть, що музикою можна сказати те…

– Що неможливо передати словами, – завершив він за мене.

Леві поклав долоні мені на талію і притягнув між своїх ніг. Його блакитні очі заглядали в мої знизу вгору.

– Іноді мені здається, що ти прокралася в мої власні думки, – тихо промовив він.