РОЗДІЛ 17

ЛЕНЗ

Холодний дотик лоскотав шкіру. Тіло затремтіло перед тим, як у грудях спалахнув біль. Відчуття, ніби тисячі льодяних кинджалів пронизали моє серце, змусило мене розплющити очі. Рукою торкнулася грудей. Я в порядку. Це лише спогад. Фантомне відчуття тіней, які проходять крізь моє тіло, переслідувало мене останні дні. Пробудження в холодному поту виснажували мене.

Кімната була занурена в темряву. Штори не пропускали й промінчика місячного світла. Тихо зітхнувши, підвелася з ліжка. Холодна вода повинна відігнати запаморочення після жахіття. Мені так довго вдавалося уникати поганих снів, але тепер, із поверненням Себаїла, усі мої страхи ніби виринули на поверхню.

Навпомацки дібралася до ванної кімнати. Дідько. Невже вимикач зламався? Потрібно попросити зранку Кевіна подивитися. Маленьку кімнату освітлював лише циферблат бойлера, але цього було достатньо. Набравши холодної води в долоні, відігнала залишки розгубленості після сну. Підвела погляд, щоб подивитися в дзеркало. Ноги відступили на крок назад, а дихання почастішало. Моє відображення посміхалося мені дикою усмішкою. Мої очі, сповнені темряви, виблискували, як у хижака на полюванні. Моторошне відображення підняло праву руку. Долоню огортали тіні. Такі самі, як у демона.

Треба було тікати, закричати, але мене ніби схопив параліч. Мої очі не відривалися від відображення. Демонічна версія мене торкнулася дзеркала.

Легені запекло, і мої долоні потягнулися до горла. Я не відчувала чужої хватки, та моя трахея ось-ось мала розчавитися. Тіні вилазили та стікали димкою по раковині до підлоги. Їхні холодні дотики піднімалися тілом.

– Прийми це, – прошипіла друга я.

Мені хотілося крикнути, щоб та забиралася, та в роті пересохло, і я не змогла видати й звуку. Кисень покидав мої легені. Натомість, борючись із тиском тіней, вирвалася з їхньої хватки й щосили вдарила дзеркало.

– Ніколи! – гаркнула я.

В очах почало темніти. Кісточки пальців вкривала кров. Червоні краплі капали на білосніжну поверхню умивальника. Дотики зникли. Мені вдалося вдихнути на повні легені.

Погляд знову впав на руку. Чорна мітка на пальці пульсувала й нагрівала шкіру. У що ж я в'язалася?

Сонячне ранкове світло вдарило по очах. З кухні долинали звуки приготування сніданку. Кевін уже не спав. Тихо зітхнула й встала з ліжка. Сьогоднішній сон відрізнявся від попередніх. Я поглянула на руки, але кісточки пальців були цілими. Це було не насправді. Уважно розглядаючи мітку, насупилася. Вона збільшилася. Тепер це було більше схоже на широку каблучку, ніж на тонку чорну стрічку довкола пальця. Чи ця позначка нагадує мені про час? Бляха, це погано.

Я протерла очі, змінила одяг і привела волосся до ладу. Аромат кави вже виманював мене назовні. Усмішка Кевіна, як завжди, осяювала кімнату, поки той готував млинці.

– Ти сьогодні рання пташка, – прокоментувала я на шляху до ванної.

– Я трохи схвильований, – ніяково всміхнувся хлопець.

– Через що?

– Я ж згадував про практику? Сьогодні моя перша зміна у відділку. Двічі на тиждень ми з Джастіном працюватимемо там.

– Це ж чудово, Кевіне. Ти на крок ближче до своєї мрії.

– Ще б пак. Не можу дочекатися.

Посміхнувшись другу, зачинила двері ванної. Хоч у когось із нас життя рухається в правильному напрямку. Мій погляд знову опустився на мітку. Зануривши руку під воду, спробувала її відтерти. Шкіра лише почервоніла від сили тертя. Бляха. Відчуття, ніби демон позначив мене, мов власну тваринку. Я підняла очі, щоб поглянути на себе в дзеркало. Від шоку аж упала, боляче вдарившись об підлогу, і закричала. Кевін за секунду опинився поруч.

– Що сталося? – панічно спитав він.

Мій погляд залишався прикутим до дзеркала. Тріщини розходилися його поверхнею, а сліди крові засохли в місці удару. Але як? Це неможливо. Це був лише сон. Моя рука була ціла. Здавалося, що кисень покинув моє тіло. Я не могла вдихнути на повні груди, а в голові почало паморочитися.

Руки Кевіна підхопили мене, і хлопець відніс геть із ванної. Посадивши мене в крісло у вітальні, нахилився. Простір нарешті перестав тиснути. Сонячні промені просочувалися через велике вікно й боляче щипали очі. Темрява відступила, і я поглянула на Кева. Тремтливим голосом зібрала все докупи й переказала свій сон. Вираз обличчя хлопця став серйозним і насупленим.

– Нам потрібно до Коліна, – сказав мій друг, а в мене не було сил сперечатися.

***

 Смарагдові очі впивалися в мене, поки Колін розслаблено сидів у кріслі. Я і Чед стояли навпроти. Зелений вогонь маленьким клубочком перестрибував з однієї долоні в іншу. Хлопця все це до болю розважало. Чого не скажеш про мене. Кевін сидів поруч на дивані й спостерігав за нами.

– Ще раз, – наказав Колін.

Я виставила руки вперед, направляючи їх на Чеда, але мітка не реагувала. Тіні не виринали на поверхню. Ми стояли так уже годину, і не було жодного прогресу. Роздратована, я опустила руки й поглянула на стоїчний вираз обличчя Коліна.

– Я не можу! Ти ж бачиш, що нічого не виходить.

– Єдине, що я бачу, так це дурнувате дівчисько, яке не думало, коли погоджувалося на угоду з такими обмеженими термінами.