РОЗДІЛ 16

ЛЕВІ

Її волосся розвівалося на вітру. Річка тихо шуміла попереду, а гілля верби повільно торкалося води. Моя нога ступила крок уперед, торкаючись м'якої трави. Вона сиділа до мене спиною. Щоразу одне й те саме. Її погляд був спрямований вперед. Я підійшов ближче. Настільки, наскільки міг. Мені ніколи не вдавалося торкнутися її. Вона не чула мене й ніколи не оберталася. Згодом я почав просто спостерігати, і сьогодні робив так само. Довгі роки вона переслідує мене.

– Хто ти? – промовив я більше сам до себе.

Здається, вперше за стільки років її тіло відреагувало на мій голос. Я підступив ближче. Дівчина збиралася поглянути на мене. Кожен її рух говорив про це. Дізнатися, хто вона, через стільки років. Будь ласка, поглянь на мене.

Мої очі різко розплющилися. Знову цей сон. Скільки себе пам'ятаю, бачив лише його. Одна й та сама сцена: берег, річка і вона. Хто б не була ця дівчина, вона стала моїм власним привидом сновидінь.

Я підвівся на ліжку. У кімнаті ледь пробивалося світло крізь щілину між запнутими шторами. Зібравши думки докупи, встав. Сьогодні темрява власних думок дивно не осідала в грудях і розумі. Осадом залишався лише спогад про вчорашній день. Зневага до самого себе була всім, що я зараз міг відчувати. Схвильоване та розгублене обличчя Ленз постало перед очима. Бляха, я ідіот. Такий дурень. Мені потрібно виправити власну помилку.

Швидко зібравшись, накинув куртку й рушив до свого мотоцикла. До конференції залишалося кілька днів. За цей час треба виправити наслідки власної дурості.

***

За весь день мені жодного разу не вдалося перестріти Ленз у коридорі. Я був упевнений, що вона мене уникала. А що ще їй робити? Суперечливі почуття пожирали мене зсередини, а слова Арчі того дня відлунювали болісним нагадуванням. З якихось причин мене тягнуло до цієї дівчини, та частина мене не могла цього прийняти. Той голос із минулого, захований глибоко в моїй сутності, шепотів мені, вказуючи на моє місце. Самозневага та ненависть формували мене останні два роки, і відкинути все це в одну мить було найважчим випробуванням для мене.

Музика вже лунала в залі, коли я зайшов. Постать біля підвіконня одразу привернула мою увагу. Ленз зосередилася на паперах, роблячи якісь нотатки. Потяг до неї був настільки сильним, що мені хотілося начхати на репетицію і просто підійти. Забрати її кудись далеко, залишивши лише для себе. Відігнавши абсурдні думки, пішов до сцени.

Сьогодні музика не допомогла мені відволіктися. Я відчував напругу, яка йшла від Ленз. Роздратування нахлинуло на мене. Цього разу воно було спрямоване не на неї. Дівчина жодного разу не кинула погляд в мій бік.

Сьогодні на ній був чорний светр, який гарно облягав її вигини. Високий комір закривав шию. Клятий ідіот. Я вмію лише нищити. Можливо, мені не варто взагалі наближатися до неї? Можливо, той імпульс темряви, який затуманив мій розум, мав рацію. Якщо триматися на відстані, більше ніколи не завдам їй шкоди. Та проблема була в тому, що сама думка триматися від неї подалі зводила мене з розуму.

Коли репетиція добігла кінця, Ленз трималася поруч із Марі. Гаразд, якщо вона цього хоче. Мені не вдалося стриматися вчора, тому сьогодні я поважатиму її вибір.

Ми всі вийшли на вулицю й попрямували до мотоциклів. Я влаштувався на своєму й спостерігав за дівчатами. Марі викликалася підвезти Ленз, і занепокоєння неприємно ворушилося під шкірою. Моя подруга безрозсудна за кермом. Тисячі сценаріїв промайнули перед очима. Спогади про місиво з уламків і плоті змусили жовч підступити до горла.

Голос якогось хлопця відволік мене. Ленз, здається, його впізнала. Мої очі не відривалися від них. Поруч із незнайомцем стояла дівчина, вчепившись у його руку, тому мені вдалося стримати власницькі пориви.

Та одна фраза хлопця змусила кров закипіти.

– А я казав тобі, що це дівчина Кевіна.

Я не знав, хто такий Кевін і чи має ця фраза якесь інше логічне пояснення, та ревнощі вже кипіли в мені. У Ленз є хлопець? Рука стиснулася на кермі. Реагую так, наче взагалі маю на неї якісь права. Мені залишалося звинувачувати лише власну холодну поведінку.

Я був вдячний Марі, яка перервала діалог цієї трійці. Та мене все ще не влаштовував образ Ленз на чужому мотоциклі. Вперше за довгий час хотів, щоб хтось сів позаду мене. Ні, не хтось. Саме вона.

Ленз принципово ігнорувала моє існування, проходячи повз, та моя рука була швидшою. Я стиснув її зап'ястя, торкаючись ніжної шкіри. Не стискав надто сильно, щоб не завдати болю. Я вже достатньо накоїв.

– Я тебе відвезу, – сказав, поглянувши в її очі. Їхній колір манив мене, мов осінній ліс, у якому був готовий загубитися.

Я намагався звучати невимушено, але тіло палало, а серце поводилося, як скажене. Мої реакції на неї стали такими, як у дурнуватого підлітка.

Її рука вирвалася з моєї хватки. Упевнений, але не різкий рух. Я відпустив. Поглянувши на мене, Ленз повернула мені мої ж власні слова.

– Ти просив триматися подалі, то ж насолоджуйся.

І після цього вона поїхала разом із Марі, залишивши мене ні з чим.