РОЗДІЛ 15

ЛЕНЗ

Двері аудиторії зі скрипом відчинилися. Кімната була занурена в пітьму. Звичне оформлення зникло, і натомість я потрапила до лігва Темряви, та цього разу навіть не здригнулася.

Себастіан спиною спирався на кафедру. Руки тримав у кишенях. Він був занадто розслаблений. Це дратувало. Його чорні очі та гостра усмішка виблискували в тіні, коли він поглянув на мене.

– Міс Маєрс, – протягнув він із хижою усмішкою. – Чому раптом така честь?

Я підійшла і стала навпроти нього. Мінімальна відстань дозволяла мені відчути всю важкість його тіней, які клубочилися довкола. Холодна субстанція огортала мої ноги. Мені ледве вдалося стримати порив розчавити їх до бісової матері.

Поглянувши в його чорні очі, чітко заявила:

– Залиш Леві в спокої, сраний виблядок.

Він тихо засміявся.

– О, прошу, міс Маєрс, приховайте свій відчай за чимось доречнішим, ніж лайка.

Сучий син.

– Я сказала, відчепись від нього.

– І чому я повинен? – його холодна тінь торкнулася мого підборіддя й притягнула ближче.

Я стиснула зуби від огиди, але погляду не відвела.

– Чого ти хочеш?

– Це ж ти прийшла до мене, маленька тінь. Тобі відомо, чого я бажаю, – його довгі пальці повільно провели по моїй щоці. – Мені потрібна ти.

– Тоді укладемо угоду.

– О, ти певна? І чого ж хоче ця маленька істота?

– Декілька умов. І перша – залиш душу Леві у спокої. Не контактуй із ним, не говори з ним. Розірви цей зв'язок.

– І що ж я отримаю натомість?

– Я не закінчила, – просичала, уникаючи його дотику. – Моя друга умова… це сила. Така, щоб знищити тебе раз і назавжди.

Демон засміявся, а тіні відступили.

– Зухвала маленька тінь. Ти думала, що робитимеш, якщо я не погоджуся?

Я стримала тремтіння. Мені не можна відступати. Не зараз. Треба дотиснути покидька.

– Ти отримаєш натомість мене. Мою душу і Джерело. Усе, чого ти хотів.

– Знаєш, Ленз, твоя наполегливість завжди мене зачаровувала. Ти, мов квітка, яка відмовляється зів'янути навіть у лютий мороз. Твоє Джерело не зрівняється з Джулією. Я буду смакувати тобою століттями.

Шкіра вкрилася сиротами. Думка потрапити в його лапи жахала мене до смерті. Важко уявити, які тортури чекають на мене в його пеклі.

– Якщо… – почала я. – Якщо тебе так забавляє моя наполегливість, то ти не злякаєшся можливості загинути від моїх рук.

– Це було б задоволенням спостерігати за твоїми спробами, – його тінь огорнула мою талію, притягуючи ближче, незважаючи на мій супротив. – Давай зіграємо в гру, Ленз Маєрс. Я залишу твого судженого і не торкнуся його душі з моменту початку цієї угоди. Ти отримаєш силу, подібну до тієї, що може зрівнятися з моєю. Якщо переможеш – отримаєш шанс знищити мене.

– Які умови для перемоги?

– Усе дуже просто, – широко посміхнувся демон. – Віднови спогади свого друга до Різдва. Якщо зможеш це зробити – переможеш. А якщо ні… – він нахилився, і я відчула його подих на своїй шкірі. – Я проковтну твоє життя повністю і безповоротно.

– Що це, бляха, означає? Ти харчуєшся лише душами.

– Звісно, але твоє існування – найважливіша шахова фігура в цій грі. Якщо не встигнеш повернути спогади Леві Ланкастера до Різдва, усі твої близькі, друзі і навіть батьки забудуть про твоє існування. Ти зникнеш для цього всесвіту. Ленз Маєрс ніколи не народиться. У жодній часовій лінії та жодному циклі існування. Ти будеш лише моя. Твоя душа та Джерело належатимуть мені. Як тільки час спливе, ти добровільно прийдеш у мої володіння.

Кров похолола в жилах від його слів. Кінцівки стали важкими, а шкіра відчувалася, мов лід.

– До Різдва я повинна повернути спогади Леві, а до того часу ти зникнеш, розірвеш зв'язок із його душею і віддаси мені силу, яка спроможна тебе вбити?

– Саме так.

Я не вагалася. Мій погляд був зосереджений на його чорних очницях. Голос звучав чітко та впевнено.

– Угода.

Себаїл відступив на крок назад і простягнув руку. Довгі кігті та бліда шкіра вирізнялися серед суцільної пітьми довкола.  Відчуваючи, як холоне кров, я повільно простягнула руку.

Холодний дотик демонічної шкіри пронизав мене до кісток. Тіні хаотично зарухалися, огортаючи нас повністю. Огидне щупальце з тіней пройшло крізь мої груди, і я не стримала крику. Здавалося, що всі органи всередині на мить заледеніли. Ноги затремтіли, і я опустилася на підлогу. Важко дихаючи, відчула, як тіні й доторки зникли. Швидко озирнулася. Аудиторія виглядала як завжди, повільно занурюючись у вечірні відтінки. Себастіана не було. Жодного натяку на тіні чи магію. Рука торкнулася грудей, ніби перевіряючи, чи все гаразд. Тіло залишилося неушкодженим. Лише тонка чорна смужка з’явилася на вказівному пальці, немов кільце. Я потерла шкіру, але мітка не зникла. У тілі не було жодних змін. Якщо мені надали силу, то вона мала б бути відчутною. Чи не так?