РОЗДІЛ 13

ЛЕНЗ

Моя голова спиралася на стіл, а голос одного з професорів віддалено лунав на тлі. Здавалося, вона була готова вибухнути. Тепер мені було зрозуміло, як почувалася Марі. Я пропустила перші дві лекції, бо після вечірки вранці ми знайшли сили лише доїхати додому. Скільки ж дурниць учора було скоєно.

Я втупилася в дорогу попереду, потираючи скроні. Скільки ж ми вчора випили? Кевін стискав кермо поруч, виглядаючи таким самим змученим і розгубленим. Його волосся стирчало в різні боки, а мені навіть не хотілося дивитися на себе, щоб побачити, який вигляд маю сама.

– Квітко, – трохи невпевнено почав він. – Щодо вчорашнього…

Спогади промайнули в голові розмитою стрічкою. Теплі вуста Кева, доторки до шкіри. Я повільно зітхнула.

– Все гаразд, Кеве. Справді.

– Думаєш? Бо я почуваюся покидьком, – він насупився, дивлячись уперед.

– Тобі не варто. Я в порядку. Просто давай поводитися, як завжди. Нічого не змінилося. Це був лише неконтрольований порив.

– Як скажеш, квітко, – зітхнув хлопець. – Мені не хотілося б втратити тебе через… усе це.

Я злегка торкнулася його плеча.

– Ти не втратиш, обіцяю.

Він ледь кивнув, і ми залишили спогади про вечірку позаду.

Потрібно дістати десь знеболювальне, бо на наступній лекції з Вербером мені ніяк не можна бути в такому стані. Лише думка про цього покидька дратувала мене до нестями. Колін мав рацію, демон дійсно тримався поряд із Леві. Що б між нами не відбувалося, не дозволю Себаїлу дістати його душу.

Запивши пігулку, я зайшла до аудиторії. Студенти не гомоніли так весело, як на інших заняттях. Хтось тихо перешіптувався. Дехто виглядав знервованим і наляканим. Деякі знову й знову переглядали свої роботи.

Повільно піднялася до найвищого ряду і сіла на своє звичне місце. Я тебе не боюся, демоне. Температура в приміщенні відчутно знизилася, коли Себастіан Вербер повільно зайшов до аудиторії. Мої очі стежили за кожним його рухом. Ставши за кафедру, він повільно перераховував присутніх і лише раз підняв погляд, промовивши:

– Міс Маєрс.

Наші погляди перетнулися. Пітьма його очей повільно пробиралася до мене, але я не дозволила собі здригнутися. Моє прізвище лунало аудиторією, ніби прокляття. Себастіан затримувався на літері «с», мов змія.

Закінчивши перекличку, він почав лекцію. Чи слухала я його? Ні. Наші погляди не відривалися одне від одного в мовчазному виклику. Подумки я уявляла всі можливі варіанти його смерті. Сподіваюся, коли тебе знищать, ти будеш страждати. Так само, як змусив страждати моїх друзів, Джулію, Коліна, мене та Леві. Ти пожалкуєш, що багато років тому вирішив втрутитися в наші життя. Моя помста за кожну вирвану й поглинуту душу буде приємно спалювати його шкіру, розривати його демонічну й бездушну сутність на шматки. Я хочу почути, як він кричить. Так само, як кричала я того дня, коли втратила Леві.

Демон нарешті відвів погляд і звернувся до аудиторії.

– Зараз ви можете спробувати вразити мене своїми жалюгідними роботами.

Самовпевнений покидьок. Як же я його ненавиділа. Студенти з обережністю по черзі підносили свої роботи. Їхні голоси тремтіли й заїкалися, відповідаючи на запитання професора. Жоден з охочих не отримав навіть натяку на схвалення.

Коли більшість почала складати свої речі, я повільно підійшла й кинула йому стопку своїх роздруківок. Демон не стримав посмішки, коли поглянув на роботу.

– Видавництво «Соул». Який цікавий вибір. І що ж, на вашу думку, стало причиною їхнього занепаду? У чому була їхня помилка?

– Керівництву компанії потрібно було ретельно перевіряти власних спонсорів, – сказала я і нахилилася ближче. – Останній їхній вибір упав на занадто самовпевненого виблядка, – крізь зуби прогарчала я.

Одразу після цього закинула сумку на плече і, залишивши роботу на його столі, пішла геть. Він зрозуміє, що його більше ніхто не боїться.

Повільно відчинивши двері, зайшла до зали для репетицій. Нікого ще не було, тож я повільно пройшлася кімнатою. Інструменти лежали кожен на своєму місці. Мої пальці затримувалися на гітарах Марі та Міші. Піднявшись на сцену, побачила синтезатор Леві, який самотньо стояв у кутку. Оглянувшись, підійшла ближче. Сівши за інструмент, ледь торкаючись, провела пальцями по клавішах. Знайома мелодія лунала в голові серед спогадів. Перебираючи ноти, я знову й знову намагалася награти пісню. Слова та звучання то виринали, то знову ховалися у свідомості. Як же мені хотілося згадати все повністю. Зап'ястки занили від безупинних спроб. Великим пальцем потерла шкіру.

– Ти неправильно тримаєш руку.

Я різко відсунулася від синтезатора. Леві спирався на край сцени, не піднімаючись. Він дивився кудись убік, ніби заглиблений у роздуми.

– Вибач, – розгублено промовила, ніби потрапила в халепу. – Я не повинна була…

– Що ти намагалася зіграти? – перебив він мене, і його блакитні очі затрималися на мені.

– Стару пісню мого… друга. Ніяк не можу пригадати мелодію, яку він грав. Спираючись на розмиті спогади про текст приспіву, думала, що зможу її відтворити.