РОЗДІЛ 8

ЛЕНЗ

Я відчувала, як хтось стискає мене за плече. Жест був міцним, але не болючим. Чого не скажеш про мою голову. У скронях дико пульсувало. Повільно розплющивши очі, тихо застогнала від дискомфорту. Голоси поступово долинали до мене й ставали чіткішими.

– Ти застрибнув на мене, мов божевільна мавпа!

– Ти, бляха, викрав мою подругу!

– По-перше, не викрав, а креативно та екстравагантно нагадав про себе.

– Екстравагантно?! Ти зовсім глузд утратив?

Нарешті мій зір став чіткішим. Кевін і я сиділи на якомусь дивані. Моє тіло спиралося на нього, а рука хлопця огортала моє плече. Роззирнувшись, зрозуміла, що ми в якомусь будинку. Приміщення було оформлене в теплих кольорах. Дерев’яні балки на стінах, великий камін, кольорові килими і навіть опудала тварин, які часто можна побачити в мисливських хатинах. Збоку були сходи, що вели нагору. Я відвела погляд від бідного оленя на стіні й повернулася до Кевіна.

– Що відбувається? – мій голос був усе ще трохи хрипким.

– З поверненням, – пролунав поруч інший, завзятий голос.

Я підвела погляд. Мені знадобилася хвилина, щоб усвідомити, хто стоїть переді мною.

– Чеде?!

– Його демонічна високість. – він схилився, удавано знімаючи капелюха.

– Демонічна? – перепитав Кев. – Хто він, в біса, такий? – його погляд звернувся до мене.

Я нарешті знайшла сили відсторонитися від хлопця й сісти поруч. Мені все ще потрібно було кілька разів поглянути на Чеда, щоб переконатися, що він реальний. Хлопець змінився. Тепер він носив приталену жилетку та зелену сорочку, хоча його волосся все ще нагадувало хаотичне гніздо. Чед спирався однією рукою на диван навпроти, розважливо оглядаючи нас.

– Чед – це той хлопець, який дав мені книгу.

– Я думав, він зник, бо його забрав Темрява.

Мені залишалося лише кивнути, тому що Кев не помилявся. Я знала не більше за нього.

– Вам тут не холодно? – спитав Чед. – У старого тут завжди такий дубак.

Хлопець повернувся до каміна й одним помахом руки запалив його. Ми втупилися у вогонь, затамувавши подих. Полум’я було зеленим.

– То весь цей час це був ти? – спитала я зі змішаними почуттями. Роздратування й здивування злилися всередині мене, готові звести з розуму.

– Скільки разів я казав не розпалювати клятий камін за допомогою сили?! – грубий чоловічий голос пролунав збоку.

Зі сходів спускався чоловік. Його яскраво-смарагдові очі виблискували у світлі каміна. Темне волосся з кількома сивими пасмами було зачесане назад. На ньому були коричневий светр і темні брюки. Усвідомивши, хто переді мною, я різко підвелася з дивана.

– Це ж ви той покидьок, який украв у мене газети!

Чед почав нестримно сміятися, тримаючись за живіт.

– А ти кажеш, що я звертаюся до тебе без поваги, – віджартувався хлопець.

Чоловік навіть не поглянув на нього, мовчки сідаючи в крісло поруч.

– Нагадаю, що ти сама віддала мені артефакти, – спокійно сказав він, схрестивши руки на грудях.

– Ти збрехав мені!

– А чого ти очікувала від демона?

– Насправді він не демон, а безсмертна істота й вічно матеріальна душа, – тихо пробурмотів Чед.

– Ти колись навчишся вчасно затуляти свою пельку? – буркнув чоловік, потираючи перенісся.

Я проігнорувала їхню суперечку.

– Де вони? Де артефакти?

– Знищені. А чого ти очікувала?

Я замовкла. Навіщо демону, чи ким би він не був, знищувати артефакти?

– І чому ти це зробив? – спитала я з неприхованою підозрою.

– За ці роки розуму в тебе, бачу, не додалося.

Мені захотілося врізати цьому покидьку.

– Може, хтось нормально пояснить нам, що, в біса, відбувається? – пролунав напружений голос Кевіна.

Хлопець обережно потягнув мене за руку, щоб я знову сіла поруч із ним.

– О! О! Можна я почну? – Чед пожвавішав і кинув погляд на чоловіка.

Той лише мовчки відмахнувся. Він зберігав байдужий вираз обличчя, хоча водночас було помітно, як стримує роздратування. Чи то через Чеда, чи через нас, було невідомо. Можливо, його дратували всі присутні, але тоді не треба було нас викрадати.

– Засидівся я якось допізна у своїй кімнаті, досліджував нові теорії щодо паранормальних явищ. Ну, знаєте, ми ж час від часу проводили збори учасників форуму...

– Ближче до суті, Чеде, – перебила я.

– Так, так, точно. Коротше, сидів я у себе в кімнаті, нікого не чіпав, як раптом світло згасло, комп’ютер вимкнувся, і все довкола поглинула пітьма. Для довідки, я не злякався, коли він вийшов із тіней.