РОЗДІЛ 7

Я час від часу кидала погляд у вікно. Парк із моєї кімнати майже не було видно, але мені хотілося за кожної нагоди перевіряти, чи не загорівся той сміттєвий бак знову.

Ці паранормальні події починають мене лякати. Звісно, коли Кев указав на зелений вогонь, ми зірвалися з місця, щоб підійти ближче, але тієї ж миті, щойно наблизилися, усе зникло. Розгублені й схвильовані, ми перезирнулися і повернулися додому, щоб у всьому розібратися.

– То виходить, артефакти знищені? Він не міг їх урятувати? – спитав Кевін, переглядаючи статтю.

– Сподіваюся, що не зміг, але в нього були не всі артефакти. Я втратила газети, пам’ятаєш? – сказала я, знову розглядаючи дошку.

– Може, той, хто вкрав їх у тебе, теж їх знищив?

– Цей невідомий точно був демоном. Не вірю, що ці істоти здатні на благородні вчинки.

– Тоді в нас залишаються лист, газети та куртка?

– Так, але ось чого не розумію. Мені не вдалося знищити листа. Він не піддавався вогню. Тож не факт, що ця пожежа вплинула на інші предмети.

– Але ти ж не спалювала листа зеленим вогнем.

Я лише кивнула. Це все було надто дивно й підозріло.

– Думаєш, є якесь пояснення, чому вогонь міг бути зеленим?

– Звісно, але в нашому випадку? – пирхнув Кев. – Не думаю, що це було щось нормальне.

Я відклала свою схему розслідування. Гаразд, будемо розраховувати, що артефакти з бібліотеки були знищені завдяки дивній пожежі. Залишалося знайти газети й розібратися з джерелом зеленого вогню. Колись моє життя стане нормальним, але точно не найближчим часом.

Склавши всі роздруківки, ми вирішили нарешті відпочити.

***

Головний біль супроводжував мене весь наступний день. Спроби заснути перетворилися на безкінечні роздуми щодо артефактів. Бляха, це починає набридати. Роздратування повільно накопичувалося. Ну чому я просто не можу бути нормальною?

Тішило лише те, що заняття проходили добре. Здається, професор Шепарт має добрі стосунки з іншими викладачами, тож нас не навантажували великою кількістю завдань. Насправді мені був до вподоби навчальний процес. Головне виконати семестрові проєкти, які видавали на перших лекціях. Деякі з викладачів узагалі не наполягали на відвідуванні занять за умови вчасно виконаної роботи.

Останнім у розкладі був славнозвісний професор Вербер, про якого перешіптувалися за кожної нагоди. Ось він точно стане скалкою в дупі.

Крокуючи на заняття, знову поглянула на двері актової зали. Я доведу цю Марі до сказу, але доб’юся свого. Тож, не вагаючись, відчинила двері.

Марі спиралася на підвіконня, схрестивши руки. Її вираз обличчя, як завжди, був роздратований. Навпроти стояла якась дівчина. З першого погляду на неї подумала лише одне: точно королева сучок, але, порівняно з моєю подругою Кет, це точно не було маскою. Здається, це була її природна поведінка. Дівчина була високою та стрункою. У неї було рівне волосся до лопаток, пофарбоване в темно-фіолетовий колір. Вона так само незадоволено дивилася на Марі.

Я тихо зайшла, не привертаючи уваги, і стала неподалік від входу.

– Ти знаєш, де він, просто скажи, – наполягала дівчина.

– Віоло, невже твій курячий мозок ніяк не може обробити моїх слів? Відвали! – просичала Марі, явно стримуючи лють.

– Та годі тобі. Злишся, ніби я до твого хлопця лізу.

Одним рухом Марі схопила дівчину за комір. Очільниця гурту притягнула нахабу до себе.

– Я. Сказала. Відвали. Від. Моїх. Хлопців, – лютувала брюнетка.

Різким рухом вона відштовхнула Віолу так, що та відступила на два кроки, ледве тримаючись на ногах. Кинувши презирливий погляд, дівчина відкинула своє фіолетове волосся і пішла геть, не помітивши мене.

Марі сперлася на підвіконня і, опустивши голову, тяжко зітхнула. Я тихо ступила вперед, що одразу привернуло її увагу.

– Знову ти?

– Знову я, – спокійно сказала, налаштовуючись наполягати на своєму.

– Дарма приперлася. Моя відповідь – ні.

Я не встигла і слова сказати, як Марі розвернулася і вийшла із зали. Мені не вдалося стримати обурення. Я ногою копнула один зі стільців. Дідько! Я знайду спосіб!

Зітхнувши, поправила сумку на плечі й пішла на останнє заняття.

Аудиторія вже була заповнена. Студенти пліткували та перешіптувалися. Я зайняла один з останніх рядів, уже за звичкою. Дістала з сумки альбом і почала малювати. Спогади про Леві могли ранити, але водночас надавали мені сил. Можливо, дібравшись до демона ближче, мені вдасться дізнатися більше.

– Попрошу тиші, – пролунав голос на всю аудиторію.

Усі моментально затихли, а я заціпеніла. Ні, не може бути. Мені не хотілося підводити погляд. Стиснувши руки в кулаки, намагалася заспокоїти власне дихання.

– Мене звати Себастіан Вербер, і в цьому семестрі ми з вами вивчатимемо фінансовий аналіз і моделювання.

Мені нарешті вдалося змусити себе поглянути вперед. Демон Темряви стояв біля кафедри і дивився прямо на мене, продовжуючи свій монолог.