РОЗДІЛ 3

ЛЕНЗ

Місто Релінгтон 2017 рік.

Квартира, яку зняв для нас Кевін, була простою і затишною. Він не хотів розкоші, лише домашньої атмосфери. Наше життя тут мало стати вільним і незалежним.

Я розклала всі свої речі наступного дня після нашого приїзду. Кімната Кевіна була далі по коридору. У квартирі була простора вітальня, поєднана з кухнею. Величезне вікно відкривало вид на місто та парк неподалік від будинку. Літні дні змінювалися осінніми. Дерева втрачали свою зелень і поступово набували теплих вогняних відтінків.

Ванна кімната була в протилежному кінці квартири, навпроти наших кімнат. Місця було достатньо для двох студентів. До початку навчання залишалося кілька днів. Попереду ще чекали дрібні справи з документами, пропусками та підручниками. Мене це не дуже турбувало. Навпаки, порівняно з Кевом, у мене не було жодних очікувань, хвилювання чи захвату.

Я повісила останній аркуш на коркову дошку, яку купила днями. Шукаючи дрібнички для затишку в нашому новому житлі, натрапила на неї й одразу зрозуміла, для чого вона мені знадобиться.

Я відійшла на кілька кроків назад. Усі знайдені статті та згадки про Демона Темряви були прикріплені до дошки. Мені потрібно було скласти все докупи. Пошуки Леві були не єдиним, що турбувало мене весь цей час. Так, я шукала хлопця всюди, де тільки могла, хоч і безрезультатно, але, окрім цього, не полишала спроб розібратися із Себаїлом. Було відомо, що один зі способів знищити демона – знайти всі артефакти. Я складала списки, позначала локації, та як дістати все це і знищити, залишалося невирішеним питанням.

Лист Леві був артефактом, і скільки б теплих почуттів та спогадів я в нього не вкладала, у мене були спроби його знищити. Це були миті відчаю, але навіть тоді лист залишався неушкодженим. Зараз я не була готова втрачати цей зв'язок із Леві, тож, навіть якщо знайду спосіб, спочатку переконаюся, що інші артефакти зникли назавжди.

Кевін тихо постукав і зайшов до мене. Його погляд одразу впав на дошку.

– Граєшся в детективів без мене? – посміхнувся хлопець.

– Судячи з моїх досягнень за останній час, я жахливий детектив.

Кев присів поруч і почав розглядати кожну знайдену деталь.

– То що ми маємо наразі? Артефакти, які невідомо як дістати й знищити? Скільки їх узагалі? Книга, газети, фотокартка, лист і твоя куртка?

– Так, але газети я втратила в тому провулку, а книга й фотографія залишилися в бібліотеці.

Від самої згадки про те похмуре місце тілом пробігав дрож, але, незважаючи на це, ми не змогли туди повернутися. Територію навчального центру закрили, і пробратися туди стало неможливо.

– А що зі статтями?

– У всіх випадках, де так чи інакше згадувався демон, він використовував різні прізвища, але одне й те саме ім'я. Коли він керував друком книжок Ленцтона, він був Себастіаном Вілсоном. У бібліотеці він був Себастіаном Кроуфордом.

– Але чому він використав прізвище Вілсон, коли спілкувався зі старшим Томпсоном?

Від спогадів про Теда й хлопців запекло в очах. Втрата друзів розривала серце навіть через роки.

– Не знаю, – зітхнула я. – Що більше я про це думаю, то заплутанішим усе стає.

Кевін торкнувся моїх плечей.

– Ми розберемося. Обіцяю, квітко.

Я вдячно посміхнулася йому. Кев завжди був моєю підтримкою.

– До речі, – почав хлопець, – ти ж прийдеш на мою посвяту? Бачила б ти уніформу. Я буду найпривабливішим поліцейським, якого ти знаєш.

Я коротко засміялася.

– Сподіваюся, ти будеш єдиним поліцейським, якого я знатиму. І, звісно, я прийду.

***

Легкий вітерець обдував моє волосся, коли я йшла до навчального корпусу. Наші з Кевіном апартаменти були зручно розташовані як щодо мого університету, так і щодо академії Кева.

Університет Релінгтона складався з кількох корпусів, кожен із яких був призначений для окремого напряму навчання. Мій погляд упав на корпус факультетів архітектури й мистецтва. Велика будівля була оточена колонами й рельєфами. Я тихо зітхнула від розчарування й несправедливості. Як же мені хотілося вчитися там, але попереду мене чекав нудний центральний корпус, у якому розміщувалися бізнес-спеціальності та офіс по роботі зі студентами.

Десь неподалік лунав гул мотоциклів, що знову нагадав мені про друзів. Останнім часом гнітючі думки дедалі частіше заполоняли мій розум. Я хитнула головою, відганяючи зайве, і зайшла до будівлі.

Усередині майже не було студентів. До початку занять більшість хотіла насолодитися останніми днями перед навчанням. Лише невеликі групи першокурсників блукали коридорами.

Головний офіс являв собою невеликий кабінет, посеред якого стояла стійка, що розділяла працівницю адміністрації та студентів. Мене зустріла жінка, на вигляд трохи старша за п'ятдесят. Її погляд був втомлений, а голос звучав монотонно, ніби вона вже давно повторювала ці самі інструкції, тож уже за годину моя сумка наповнилася підручниками. Я отримала доступ до електронної бібліотеки (дякую за це, бо тепер фізичні книги мене й під дулом пістолета не зацікавлять) і перепустку. Уже за кілька днів коридори будуть переповнені студентами.