РОЗДІЛ 2

ЛЕНЗ

Місто Гарвіс 2017 рік.

Мій погляд ковзав по кімнаті, оглядаючи кожен куточок. Вечірні промені відкидали теплі відтінки на стіни. Ця кімната більше не мала для мене великого значення. Приємні спогади перетворилися на болісні нагадування й тугу. Минуло два роки. Два роки, протягом яких я лише існувала. Незважаючи на посмішки, які бачили інші, всередині мене була діра. Глибока, всепоглинаюча й болюча прірва. Ниюче відчуття, печіння в глибині моєї душі, яке ніколи не давало забути, та я й не збиралася забувати. Ця порожнеча стала моїм рушієм і мотивацією: дібратися до істини та відшукати його.

Мій погляд опустився на коробку, у яку  склала синтезатор. Я шукала зв'язок із ним у кожній дрібниці. У вечорах, коли намагалася зіграти знайому мелодію. У куртці, яка зігрівала мене в прохолоду. У будь-чому, що могло допомогти мені уявити його поруч.

Уявити? Я тихо й сумно засміялася з іронії власного життя. Ти ніколи не був моєю уявою. Інакше б запросто втекла у вигаданий моїм розумом куточок, туди, де він усе ще був зі мною.

Я востаннє поглянула на свою кімнату, накинула куртку й перевірила внутрішню кишеню. Його останні слова до мене завжди були зі мною, ніби вони могли щось змінити. Подумки посміялася сама з себе.

Моя валіза вже була завантажена в машину. Голоси батька й Кевіна долинали знизу. Цей хлопець дійсно вмів підкорювати чужі серця. Батьки обожнювали Кева. Його присутність ніби давала мені більше свободи. Можна подумати, що він стримував би мене від проблем чи авантюр. Хоча саме Кевін вигадує найризикованіші ідеї. Але для мами й батька? Еталон і приклад.

Лише завдяки цьому батько погодився відпустити мене вчитися до Релінгтона, тому що Кевін буде поруч. Їх навіть не турбувала його ідея жити разом. Здається, моя мати потайки сподівається, що між нами щось відбувається. Ну, це її проблеми, не мої.

Які б плани батьки не будували щодо нас, Кевін залишається моїм найкращим і найближчим другом. Не уявляю, що б я робила без нього. З того дня, як я розповіла йому всю правду, він ні на секунду не засумнівався в моїх словах, що робить його таким самим божевільним – два чоботи пара. Я дійсно обожнювала цього хлопця.

Коли закинула сумку на плече, аркуші мого альбому злегка зашелестіли всередині. Я малювала щодня. Це був єдиний спосіб зберегти спогади. Страх забути, який він має вигляд, перетворився на параною. Портрети Леві були єдиним, що заповнювало ці сторінки. Згадка про нього боляче стиснула серце. Я зітхнула, відганяючи сум. Не можна витрачати час на журбу.

Підхопивши довгу коробку з інструментом, вийшла з кімнати. Повільними кроками обережно спускалася сходами.

Міцні руки одразу підхопили коробку з іншого боку.

– Я подбаю про це, квітко, – сказав Кевін, широко посміхаючись.

Кев із легкістю закинув важку коробку на плече й поніс до виходу.

Батько сидів за столом на кухні, явно незадоволений тим, що його розмова з хлопцем перервалася.

– Навіщо взагалі брати із собою цей непотріб?

– Жінки, – посміявся Кевін.

Я знала, що він жартує лише для того, щоб підтримати образ перед батьком, але, незважаючи на це, мені захотілося йому врізати. Проігнорувавши батька, вийшла надвір. Кев уже поклав синтезатор на заднє сидіння. Усі речі були завантажені.

До Релінгтона їхати кілька днів. Найпростіший спосіб, який обрала б більшість людей, полетіти літаком. У такому разі дорога займе лише кілька годин, але після авіакатастрофи в мене назавжди зникло бажання подорожувати таким способом.

Кев намагався мене переконати й навіть пропонував позичити в батька приватний літак, але це лише змушувало мене хвилюватися ще більше. І так, родина Кева мала власний літак, і це водночас лякало й захоплювало.

Йому пощастило, що батько пішов на поступки й дозволив Кевіну навчатися в поліцейській академії. Чого не скажеш про мене. Я вивчатиму бізнес, як того бажали батьки. Вічна несправедливість мого життя, але зараз просто пливла за течією, аби отримати омріяну свободу й вирватися з цього міста.

У будь-якому разі в університеті є ще й творчі спеціальності, тож точно прогуляю кілька нудних лекцій заради того, що мені подобається.

Коли все було готово, ми попрощалися з моїми батьками й рушили в дорогу. Це було награне, сповнене масок і нещирих усмішок прощання. Принаймні з мого боку, бо я давно мріяла забратися з цього місця.

Мій погляд проводжав будинки й вулички міста. Незважаючи на різноманітність спогадів, у мене не було жодних теплих почуттів до цієї місцевості. Тим паче зараз, коли всі мої друзі роз'їхалися вчитися. Цікаво, де вони зараз і чи зустрінемося ми ще хоч раз?

– Гей, земля викликає квітку. Може, досить бути такою набурмосеною? – голос Кевіна витяг мене з думок.

– А тобі, може, треба перестати бути підлабузником?

– Я просто грав свою роль. Ти ж знаєш, що запорука нашої свободи - притуплена увага батьків.

Я зітхнула.

– Про що ти взагалі говорив з батьком?

– Про бізнес, – байдуже сказав Кев, не відводячи погляду від дороги.

– Про бізнес? – здивування й підозри так і не вдалося стримати.