ПРОЛОГ

Місто Релінгтон 1996 рік.

Гучний стукіт у двері змусив жінку здригнутися. Тихими кроками вона відступала назад до запасного виходу. Тіло тремтіло від паніки. Кожен її подих був виваженим, щоб нічого не видало її присутності.

– ВІДКРИВАЙ ДВЕРІ! – розлючений чоловічий голос лунав з того боку. – Я ЗНАЮ, ЩО ТИ ТАМ!

Не вагаючись ні секунди, жінка побігла до інших дверей. Ще мить, і чоловік виламає замок. Треба було поквапитися. Тремтливими руками вона повернула ручку. Це було вдачею, що її не помітили, коли ноги несли її із заднього подвір’я до дороги.

Машина стояла на сусідній вулиці. Там, де вона залишила її декілька днів тому. Спогади про дивні та відчайдушні пошуки промайнули в голові.

– ТО ТИ ХОЧЕШ ОТРИМАТИ ЗАХИСТ ВІД ЧОЛОВІКА?

– Так, будь ласка, інакше він просто вб’є мене. Мене і дитину.

– ТИ ГОТОВА ЗАПЛАТИТИ БУДЬ-ЯКУ ЦІНУ?

– Чого ти хочеш?

– Я ЗАБЕРУ В ТЕБЕ НАЙЦІННІШЕ.

– Найцінніше? Що саме?

– ЧИ МАЛО Б ВСЕ ЦЕ СЕНС, ЯКЩО ЛЮДИ ОТРИМУВАТИМУТЬ ВІДПОВІДІ НА ВСІ СВОЇ ПИТАННЯ? – його глибокий голос тихо засміявся.

Тисячі думок вирували в голові. У неї закрадався сумнів.

– Ні. Я повинна знати.

– ТОДІ УГОДИ НЕ БУДЕ.

Відганяючи зайві думки, жінка сіла в автомобіль і поїхала. Треба забиратися якомога далі. Вона не допустить, щоб він її знайшов. Не можна, щоб хтось зашкодив її синові.

***

Будівля приватної лікарні «Регард» була переповнена. Співробітники метушилися, виконуючи свої справи. Коридори були заповнені людьми, що очікували своєї черги. Жоден з відвідувачів не мав і крихти терпіння. Звісно, адже потрапити на прийом до одного з найдосвідченіших лікарів міста вимагало чимало часу, очікування і, очевидно, грошей. Мабуть, багато хто з присутніх вважав, що вага їхніх гаманців повинна відкривати їм всі дороги беззаперечно. А коли в одному приміщенні збирається цілий натовп собі подібних, то атмосфера всередині перетворюється на суцільний хаос. Така кількість озлоблених та егоцентричних людей, мабуть, підживлювала всіх демонів, які тільки й існують за рахунок найгидкіших проявів людства.

Високий чоловік у костюмі нервово постукував ногою, поки його дружина сиділа поруч на дивані.

– Це просто нечувано! Я заплатив за цей прийом купу грошей, щоб що? Чекати вже... – він поглянув на годинник – ДЕСЯТЬ бісових хвилин?!

Його дружина тихо пирхнула:

– Я вже сумніваюся в професійності цих лікарів. Чому тут так багато людей? Це ж приватна лікарня. Просто жах.

Двері у відділення різко відчинилися, і невелика група лікарів з каталкою швидко рушила і без того забитим коридором. Один з них гучно давав інструкції медсестрам, які квапилися допомогти.

– Жінка. Приблизно тридцять років. Внутрішня кровотеча, ліва легеня пробита.

– А термін вагітності? – спитала медсестра, поглянувши на помітний живіт пацієнтки.

– Орієнтовно сорок тижнів. Де лікар Чарльз? – спитав черговий швидкої, наближаючись до реанімаційного кабінету.

– Його вже сповістили. Він в операційній.

Коротко кивнувши, лікар швидко перемістив каталку і зачинив за собою двері реанімації. Медсестра важко зітхнула, повертаючись до рецепції.

– Взагалі-то в нас запис до лікаря Чарльза! – обурений раніше чоловік грюкнув долонями по столу, – Ми були першими!

Медсестра поглянула на нього, навіть не намагаючись приховати власного обурення.

– Звісно, сер, але виникла непередбачувана ситуація. Ви ж самі бачили.

– Та начхати мені! Чому взагалі таких людей пускають сюди?! Це ж приватна лікарня, а не прохідний двір для людей з вулиці!

– Сер, прошу, заспокойтеся! Вас приймуть, щойно лікар Чарльз завершить операцію.

Містер «жахливе обурення» тільки голосніше гаркнув на всю цю ситуацію, мов дика тварина, вклавши в це гарчання всі свої примітивні емоції ,і повернувся до дружини.

***

На вулиці сонце вже заходило за обрій. Помаранчеві промені просочувалися крізь лікарняні вікна. Втомлений чоловік із кількаденною щетиною та змарнілими очима сидів на одному зі стільців у залі очікування. Він схилився, спираючись ліктями на коліна.

– Містере Ланкастер? – пролунав чоловічий голос.

Піднявши погляд, чоловік побачив лікаря, який чекав біля кабінету, жестом запрошуючи його всередину.

Втомлено зітхнувши, він підвівся і мовчки зайшов до невеликої кімнати. Лікар Чарльз увійшов одразу за ним. Коли той сів за свій стіл, містер Ланкастер вмостився навпроти у широкому кріслі.

– Як вона? – спитав він у лікаря.

На кілька секунд запала тиша.

– Мені дуже шкода. Уламок автомобіля завдав смертельних поранень.

– А дитина?