Попіл і крига

Ми мовчали довго.

Після того, як сніг відпустив мене, а голос зник із голови, я не могла говорити. Ні з Ардіном, ні з собою. Наче сама реальність дала тріщину, і я дивилася в неї, знаючи, що вже не зможу її зімкнути.

Але мовчання не могло тривати вічно. Ми повернулися до дому Ардіна — в його напівтемну бібліотеку з вітражами, крізь які ліниво просочувалося місячне світло. Вогонь у каміні тріщав, як чужі думки. Там, де мало б бути тепло, тепер була порожнеча.

— Ми не впораємося, — тихо сказала я, сидячи на краю крісла. — Просто не встигнемо. Якщо вони зберуть вісьмох…

Ардін стояв біля вікна спиною до мене. Я чула, як він стис підлокітник, кісточки пальців хруснули. Голос його прозвучав глухо:

— Шість уже взято. В нас два дні. Або менше. Якщо вони йдуть по колу, сьомий зникне зовсім скоро.

— І ми навіть не знаємо, де вони. Лише натяки, фрагменти. Ефірні тіні. Вирваний аркуш із книги, пластина й уривки імен. Нам треба більше.

— Ми не впораємося, — відлунням повторив він мої слова. Та в його голосі не було поразки. Лише стримана лють. — Тому… ми й не битимемося самі.

Я глянула на нього. У цьому погляді не було сумніву. Жодної краплі. Лише рішення.

— Ти комусь віриш у цьому місті?

Він відвернувся від вікна й підійшов ближче.

— Нікому.

— Тоді…

— …тоді ми поїдемо до столиці. До Імператорського канцлера.

Це прозвучало як постріл. Слово, від якого кров у жилах ніби зрушила. Імператор. Канцлер. Втручання верховної влади — завжди небезпечна гра. Особливо коли ти — Іларія, жінка без роду, без захисту, без титулу. Приблуда. І коли Ардін — вигнаний аристократ, чий голос у Раді давно приглушили.

— Ти певен, що він нам допоможе? — обережно спитала я. — Імперія рідко вступається без вагомої причини.

— Якщо це не причина, тоді хай сніг забере всіх нас, — жорстко сказав він. — Імператор не бажає бачити, як на його землі пробуджується давній бог. До того ж… мій батько служив при дворі. Канцлер знав його. Я віддам йому цю пластину. І книгу. І клянусь, він побачить у цьому загрозу.

— А якщо — ні?

— Тоді я скажу, що вони збираються оживити Сплячого на імператорській землі. А коли він прокинеться, першим зруйнується сам трон.

Я кивнула. Повільно. Важко.

— Тоді виїжджаємо завтра на світанку.

— Сьогодні вночі, — заперечив він. — Поки слід не вистиг. Ми не можемо гаяти часу.

Я дивилася на вогонь. Він танцював, ніби висвічуючи переді мною тіні майбутнього. Я знала: стоячи перед канцлером, доведеться сказати все — і про ментальну магію, і про моє походження, і, можливо, про те, що я — з іншого часу.

Але якщо на шальках терезів — життя дітей…

Я підведу очі. Я скажу все. Я не здригнуся.

Бо якщо той бог прокинеться — ми всі зникнемо в попелі й кризі.

Ми покинули Аурис глибокої ночі, коли місто спало під ватним шаром снігу, а вулиці світліли блідо-блакитним відблиском магічних ліхтарів. Ні вартових, ні зівак — лише тиша і хруст полозів по зледенілих плитах. Карета, яку дав Ардін, була надійною, захищеною щитами від ефіру, але не від думок.

Я сіла навпроти нього, загорнувшись у важкий плащ, і намагалася не дивитися надто довго. Та простір між нами — стискався. Він був ближче, ніж слід. Ближче, ніж дозволено. А тиша між нами — більша, ніж просто мовчання.

— Далеко до столиці? — спитала я нарешті.

— Якщо не затримають — будемо біля брам на світанку, — коротко відповів він. Його погляд був спрямований у вікно, туди, де крізь снігову темряву майнули рідкі світлячки — сторожові чари, що вказували безпечний шлях.

— Думаєш, канцлер повірить? Навіть якщо ми принесемо йому пластини, книгу і розповідь про давній культ?

— Думаю, в нього не буде іншого виходу, окрім як повірити. Особливо якщо ми скажемо, що один із його радників може бути причетним.

Я здригнулася.

— Маєш здогадки?

Він кивнув, не відриваючи погляду від білого марева за склом.

— Хтось прикриває їх зсередини. Лише так вони могли красти дітей, не лишивши сліду в міській магічній мережі. Хтось прибирає за ними. Або створює фальшиві сліди.

Слова застрягли в горлі. Як часто я бачила подібне — в іншому житті, на інших вулицях. Там, де кров лилася нишком під прикриттям зірчастих погонів. І все ж… це було гірше. Бо тут — магія, діти і душі.

— Чому ти довіряєш мені? — спитала я раптом. У голосі не було виклику. Лише втома.

Він повернувся. Наші погляди зустрілися — і в цьому погляді було більше, ніж просто відповідь.

— Бо, коли ти увійшла в моє життя, я був готовий здатися. Ти могла піти. Але залишилася.

Я опустила очі. Пальці на колінах стиснули тканину. Горло перехопило. Не від слів — від того, як він їх сказав.

— Я залишилася, бо не вмію інакше, — сказала я надто швидко. — Не вмію кидати. Навіть коли треба.

— Це твоя слабкість?

— Це моє прокляття.

Він відкинувся на спинку, і тиша знову лягла між нами. Але тепер вона була теплою. Як плед, накинутий на двох. Я відчувала, як він дивиться — не з підозрою, не з болем. Уважно. З повагою. Можливо… з чимось більшим.

Я повернулася до вікна, щоб сховати усмішку, яку не стримала. І тут це сталося — тонкий поштовх у грудях, ледь чутний відгук. Ефір здригнувся. Як подих.

Я завмерла.

— Що таке? — насторожився Ардін.

— Ментальний резонанс. Дуже слабкий. Десь на межі відчуття. Це не Невея.