Скляні очі

 Магічна лабораторія не надсилає листів. Вона викликає.

У посланні, доставленому зранку, не було підпису — лише герб Ради й коротка фраза: «Пластина — нестабільна. Негайно з’явитися до лабораторії».

— Ти певна, що хочеш йти сама? — спитав Ардін, подаючи мені вовняний плащ.

— Так. Там я — фахівчиня. Ти — батько зниклої дівчинки. Вони навіть не говоритимуть із тобою, нам краще бути обережними.

Він кивнув, міцно стиснув моє плече і відпустив. Мовчки, але з тривогою. Ми обоє знали що це не просто аналіз.

Усередині лабораторії було холодно. Не за температурою — за відчуттям. Наче стіни тут не тримали тепла. Лише пам’ять.

Дерена Лі зустріла мене біля столу з трьома шарами захисних сфер. Пластина висіла в самісінькому центрі, укладена в магічний кокон кольору ртуті.

— Ми перевірили структуру. Це залізо, насичене ментальною енергією, — почала вона без привітань. — Але не залишковою, Іларіє. Вона жива. Пульсує. Хтось наклав на неї свіжий контур — щонайбільше місяць тому. Вона відгукується на емоційні сплески і… на близькість магічно чутливих дітей.

Я застигла.

— Тобто, якби дитина підійшла до неї…

— Вона хотіла б бути поруч із цією пластиною весь час, — тихо закінчила Дерена. — Іларіє, ти маєш розуміти, що мені доведеться доповісти про це Раді.

— Розумію, роби, як належить.

Дорогою назад мене трясло. То чи від вітру, чи від усвідомлення.

І немов у відповідь — у магічному полі міста щось здригнулося. Я відчула це, як тонкий клац під шкірою. Менталісти називають це відгуком середовища. Коли в місто входить новий сильний маг.

Хтось іще увійшов у поле. І не просто увійшов — активував вузол. Сплеск на південній околиці. Там, де старі катакомби. Де ніхто не живе вже років із двадцять.

Я запам’ятала напрямок.

А потім повернулася до крамниці.

Ардін чекав біля печі. Він мовчав, але обличчя потемніло. В руках тримав ляльку — порцелянову, зі стертою бахромою вій і скляними очима, в яких відбивався вогонь.

— Знайшов її під ліжком Невеї, — сказав. — Вона майже ніколи з нею не розлучалася. Її звати Пеппа. Тільки… очі. Вони не просто скляні. Подивись.

Я взяла ляльку. Легка, але всередині — наче осердя. Я доторкнулася до очей.

І здригнулася.

Усередині була нитка.

Ментальна.

Вони не просто віддзеркалювали. Вони вбирали. І — передавали. Не зараз, ні. Але колись — нещодавно. Це був якір. У ляльку вкладено щось особисте, тонке. Можливо, образ. Щось дуже дороге для Невеї, тож вона й носила її з собою всюди.

— Вона підходить, — сказала я. — Я спробую завтра встановити зв’язок. До того — не можна. Треба все підготувати. Необроблений ментальний слід — це як пірнути у воду із зав’язаними очима. І сподіватися, що там не безодня.

Ардін мовчав.

Потім спитав:

— А якщо вона… якщо вона нас чує?

Я глянула ляльці в очі. Темрява, скло і ще щось, ледве чутне на межі відчуття.

— Тоді ми не повинні мовчати.

— Вони підтвердили, — сказала я, щойно Ардін зачинив віконниці. — Пластина ввібрала свіжу ментальну формулу. Це не артефакт минулого. Вона жива.

Він завмер. Я продовжила:

— І більше. Вона відгукується на дітей. На тих, у кого висока чутливість, у кого магія чиста, нерозбавлена. Невея могла бути такою. Вони припускають, що через пластину на дітей могли впливати.

— Тобто на дітей хтось… впливав?

— Або витягував. Через образи, через знайомі відчуття. Такі діти не вміють ставити захист, Ардін. Їхня магія — відкрита. Вона шукає тепло. А якщо замість тепла — чиясь тінь?

Він стис кулаки.

— Але хто міг це зробити? Звідки в них такий артефакт? Він же не один, отже, вони роблять їх зараз самі? Ну й головне — хтось же програмує пластини. Хтось, як ти…

Я не відповіла. Бо думала рівно про те саме. І знала що в ментальному полі Ауриса є ще хтось. Сильний. Той, хто вміє читати людину і дитину. Хто вміє кликати й програмувати.

Пізніше, коли свічки вже були розставлені, а вікно завішене вовняним покривалом, я сіла навпроти ляльки.

Пеппа. Маленька, майже безлика. Але всередині неї тремтіло щось, повз що я не могла пройти. Пульс — не часу, а пам’яті. Слід.

— Якщо зв’язок лишився, — шепотіла я не стільки Ардінові, скільки простору, — я його відчую. Але ти не повинен мене торкатися. За жодних обставин. Якщо я застрягну — просто висмикни свічки. І чекай.

— Наскільки… глибоко ти зайдеш?

— Настільки, наскільки дозволить її частка в цій ляльці. Я не знаю, що там — образ, спомин чи щось інше…

Він стояв мовчки. Дивився так, ніби я збиралася ступити за край, а він знав — повернуся я не одразу.

Я торкнулася ляльки.

Тепла не було. Була сухість. Шелест.

А потім — провал.

Світ усередині був білим.

Та не світлим — порожнім. Я стояла у снігу, по кісточки, а вітер скріб повітря, мов пазурами. Все було глухе, як у скрині. Без звуку, без запаху. Лише сніг — і сходи. Вниз. Кам’яні, давні. Навколо — кам’яні ж стіни, що йшли в пітьму.

Я почула дихання.

І чийсь голос.

— Я боюся.

— Не йди туди.

— Там… маска.

Я рвонула вперед. Образ смикнувся. Дівчинка — ледь видима — стояла біля сходів. Бліда, прозора, але я відчувала що це Невея. Волосся заплетене, пальці зчеплені на грудях, мов у молитві.

— Допоможи… — прошепотіла вона.