Гість із хуртовини

Я відчула його раніше, ніж почула стукіт.

Ефір затремтів — як буває перед землетрусом, та цього разу тремтіло не місто, а я. Вібрація не загрозлива, але наполеглива. Наче хтось знадвору повільно й уперто йшов крізь шторм, несучи в собі тягар, від якого не може відмовитися.

Я відклала горнятко. Відчинила двері.

Він стояв на порозі, обліплений снігом, немов виринув із самої хуртовини. Високий, кремезний, увесь у чорному, з каптуром, спущеним на плечі. Обличчя втомлене. Очі — крижані, сірі. І недоречно живі.

— Ви… Іларія? — спитав він.

Його голос був хрипким, та в ньому звучала та сама нота, від якої завмирає повітря. Не загроза. Не страх. Приреченість.

— Заходьте, — сказала я, хоча ще не знала, хто він.

Він ступив усередину, лишаючи на підлозі сліди — не стільки від мокрих чобіт, скільки від чогось, що ніс у собі. Біль. Відчай. Самотність, знайома до болю.

Я відчувала його майже фізично. Це не маг. Не з наших. Та ефір його не відштовхував. Відгукувався на нього, мов нитка на палець.

— Мене звати Ардін, — сказав він, не роздягаючись. — Мені казали, що ви… чуєте.

— Я слухаю, — відповіла я.

— У мене зникла донька.

Так. Ось і він. Один із них.

Я приглушила ефір. Забагато емоцій — і моїх, і його. Магія, як антена, — ловить усе. А я не готова.

— Коли?

— Десять днів тому. Вона… — він спіткнувся, — вона тривожилася. Щось відчувала. Казала: «Тату, уві сні мене кличуть». Я не повірив. Думав, це просто…

Він не договорив. Мені й не треба було. Ефір мигнув. Його думки — щільні, темні — наповнювали кімнату, навіть коли він мовчав. А я відчувала й на приглушеному ефірі.

— А мати?

— Її немає. Вже давно. Ми жили вдвох.

Я кивнула. Він говорив коротко. Але жодне слово не було випадковим. Я відчула: він стримує лавину.

Я підійшла до каміна, підкинула кілька поліниш. Він не зрушив із місця.

— Як її звати?

— Невея.

Ім’я відлунало десь глибоко, ніби я вже чула його раніше. Пошепки. У хуртовині. В ефірі.

«Тату, я боюся…»

Мій чай захолов, та горло раптом звело. Випадковість? Чи…

— Я чула її, — сказала не відразу. — Крик в ефірі. Учора.

Він підвів голову. Погляд — наче удар у груди. Страх і надія переплелися так туго, що стали чимось третім. Безіменним.

— Вона жива?

Я не відповіла. Я не знала. Я лише відчувала слід. І цей слід іще був теплий, але час не стоїть на місці, і чи жива вона зараз — я не знала.

— Вранці, — сказала я, не дивлячись на нього. — Принесіть у крамницю щось її. Особисте. Іграшку, хусточку, пасмо волосся, лист — усе, що вона носила при собі частіше за інші речі.

Він мовчав. Потім тихо промовив:

— У неї був дерев’яний кулон. З вирізаним птахом. Вона ніколи з ним не розлучалася. 

— Гаразд. Принесіть.

Я відчула, як ефір довкола нього смикнувся, мов натягнена віжка, — страх, надія, те, що він, може, й не дозволяв собі відчувати вголос. А я… я просто хотіла, щоб він пішов. Не тому що він був неприємний. Навпаки.

Бо він був надто живий. Надто справжній. І я знала, до чого це веде.

Я допила свій холодний чай, гіркота настоялася сильніше, ніж слід було.

— Я не займаюся пошуками, — сказала спокійно. — Я не слідча. Я більше не… в цьому. Я лише дивлюся. Іноді — чую. Можу сказати, чи вона жива. Усе. Не більше. Решта — не моя робота.

Він дивився на мене, не перебиваючи.

— У місті є управа, дознавальна палата, місцеві маги. Зверніться до них. Це їхня справа. Їм за це платять. Я просто…

Я запнулася. Що сказати? «Я просто живу тут?» Чи «Я просто жінка, яка втомилася»?

Він кивнув. Надто швидко. Надто спокійно.

— Звісно.

Я відчула, як усередині щось кольнуло. Це «звісно» було майже вибаченням. І докором. І ще чимось.

Але я не піддалася.

— Час — до заходу. Якщо не принесете — не приходьте. — Мій голос прозвучав жорсткіше, ніж хотілося.

Він пішов так само тихо, як прийшов. Лише повітря лишилося важким, наче в кімнаті невидимо стояв ще хтось.

Я підійшла до вікна. Хуртовина була та сама. Жодних слідів. Тільки сніг і світло ліхтаря, що коливалося, як полум’я свічки.

Моя рука ковзнула підвіконням, і я раптом згадала, як вела допити. Люди плакали, кричали, зачинялися в собі, а я… я просто фіксувала. Слухала. Тримала межу. Тоді це рятувало мене.

Тепер — руйнувало.

Я відійшла вглиб кімнати і торкнулася ефірного вузла — перевіряючи захист.

«Невея…»

Я не повинна відчувати. Не повинна втягуватися. Обіцяла собі.

Але вже пізно. Він вимовив її ім’я. І я — запам’ятала.

Він прийшов рано.

Я не чекала його до полудня, та рівно о восьмій ранку під моїм вікном рипнув сніг. Я відчула його ще до того, як він відчинив двері крамниці. У ньому все було напружене — як у людини, що перестала сподіватися, але продовжує йти.

Кулон він тримав у кулаку, стиснувши так, наче боявся, що я передумаю.

— Ось, — сказав він і поклав річ на стіл. Маленький, вирізаний вручну, на потертій нитці. Птах із розправленими крилами — простий, трохи кутуватий, але в ньому було щось… справжнє.

Я кивнула. — Це забере час.

Він не став питати, що саме я робитиму. Не запропонував лишитися, не спробував втрутитися. Лише глянув на кулон, як на єдину ниточку, що поєднує його з тим, що лишилося від його світу.