Розділ 4: Смак порятунку

Дзи-и-и-инь.

 Це не був звук розбитого стакана. Це був звук розриву самої тканини буття. Насті здалося, що матрац під нею раптом перетворився на рідке скло, яке не втримало її ваги. Вона не просто заснула — вона провалилася крізь шари свідомості, як камінь крізь тонкий лід.

Повітря в легенях миттєво перетворилося на холодний озон. Настя хотіла крикнути, але звук застряг у горлі, ставши твердим, як кришталь.

Коли падіння припинилося, вона не відчула удару. Вона опинилася в місці, де поняття «гори» і «низу» було відносним. Це було Міжсвіття — Онейрон.

Перед нею простягався нескінченний лабіринт, зведений із гігантських склопакетів. Але це були не ті вікна, які вона збирала на заводі. Усередині кожної скляної панелі, затиснутої в рами з іржавого заліза, пульсували чужі спогади. Вона бачила обличчя людей, які плакали, сміялися або просто кричали в беззвучній пустці.

Настя стояла на вузькій стежці з битого скла. Її босі ноги не відчували болю, хоча під кожним кроком друзки мелодійно звиніли. Вона все ще стискала в кулаці профітроль. У цьому похмурому світі він сяяв, як маленьке серце, пробиваючись крізь сизий туман.

— Не дивися в сторони, Анастасіє, — пролунав голос Віктора десь усередині її черепа. — Якщо ти зазирнеш у чуже вікно, ти станеш частиною його браку. Йди на звук заліза.

Настя відчула, як її татуювання почали рухатися. Руни на браслеті наче ожили і створюють навколо неї ледь помітне захисне поле. Вона пішла вперед, і кожен її крок відкликався вібрацією в руні Альгіз на зап'ястку. Вона була її компасом.

Раптом скляні стіни почали розсуватися, відкриваючи вид на долину, яка виглядала як жахлива пародія на поле бою. Замість землі тут був чорний попіл, а замість дерев — обгорілі металеві конструкції, що нагадували скелети верстатів із її цеху.

Повітря тут пахло не лавандою, а тротилом, застарілим потом і сирою глиною. Настя відчула, як її власне тіло в Онейроні стає важчим. Багнюка почала засмоктувати її ноги. Вона більше не була в безпечній квартирі в Тернополі. Вона була в самому епіцентрі ментальної війни.

— Діма... — прошепотіла вона, і цей шепіт розлетівся тисячею скляних відлунь.

Вона побачила Тіні. Вони не були схожі на людей. Це були згустки чистої ентропії, чорні діри у формі постатей, які повільно повзли по долині, висмоктуючи останні залишки світла з усього, чого торкалися. Вони рухалися до одного конкретного місця — глибокої вирви в землі, забарикадованої розбитими віконними рамами.

У цей самий момент, за сотні кілометрів від Насті, у реальному бліндажі, Дмитро помирав.

Не від кулі. Не від осколка. Він помирав від порожнечі.

  Він сидів у кутку, обхопивши коліна руками. Його автомат, який зазвичай був продовженням його тіла, зараз здавався важкою і безглуздою залізякою. Дмитро відчував неймовірний холод. Це не була низька температура — це був холод небуття. Він бачив, як по стінах бліндажа стікає чорна рідина — Тіні з Онейрону проривалися в його реальність, висмоктуючи волю до життя.

«Навіщо прокидатися?» — шепотіла йому темрява. — «Там, зовні, лише залізо і смерть. Тут, усередині, скоро буде тиша. Просто закрий очі. Забудь запах лаванди. Забудь колір її очей». 

  Дмитро відчував, як його серце сповільнюється. Кожен вдих давався з болем. Він уже не був воїном. Він був маленьким хлопчиком, який заблукав у темному лісі і більше не хотів, щоб його знаходили.

 Настя побачила, як одна з Тіней просунула свою довгу, безформну руку всередину вирви. Вона відчула такий різкий біль у грудях, наче її власне серце збиралися розчавити.

— НІ! — закричала вона.

 Вона кинулася вперед, не зважаючи на багнюку, що вже доходила до колін. Настя розмахнулася лівою рукою, і руна Кеназ (вогонь) на її браслеті спалахнула яскраво-помаранчевим світлом. Це не було звичайне полум'я — це був жар печі, в якій плавлять скло. Промінь світла вдарив у Тінь, і та видала звук, від якого в Насті ледь не лопнули барабанні перетинки — скрегіт тисячі розбитих вітрин. Тінь розвіялася, але на її місце стали ще три.

Настя добігла до барикади з рам. Вона побачила Дмитра крізь одне з «вікон» Онейрону. Він виглядав як тінь самого себе — блідий, майже прозорий.

— Діма! Подивися на мене! — вона застукала по склу, яке відокремлювало її світ від його кошмару.

Скло було неймовірно міцним. Настя зрозуміла: це було те саме «ідеальне скло», про яке говорив Віктор. Воно було загартоване страхом Дмитра. Його не можна було розбити силою. Тільки відчуттям.

 Вона розгорнула серветку. Профітроль усе ще був теплим. Вона притиснула його до скла прямо навпроти обличчя Дмитра.

— Відчуй це, Діма... Це не сон. Це я. Згадай, як ми пили те гірке пиво і сміялися з дурних мемів. Згадай запах прогулянки після дощу. Будь ласка, Діма, з'їж це!

Дмитро почув її. Крізь вату відчаю, крізь чорний шум Тіней до нього пробився запах. Лаванда. Але не хімічна, а справжня, змішана з ароматом свіжоспеченого тіста та металевим присмаком її сили. Він підняв голову. Його очі зустрілися з її голубими очима крізь скляну перешкоду. На мить йому здалося, що він знову біля неї, і вона стоїть перед ним, усміхнена і жива.

Він простягнув руку. Скло під його пальцями стало м'яким, як теплий віск. Настя штовхнула десерт крізь межу.

Коли Дмитро відкусив перший шматок, Онейрон здригнувся. Для нього це був не просто цукор. Це був концентрат життя. Смак магічного крему розтікся по його жилах, випалюючи чорноту Тіней. Він відчув, як у нього повертається відчуття тіла, як пальці знову стають міцними, а в грудях розгорається справжній, людський гнів.

З Дмитра вирвалася хвиля світла — сріблястого, як загартоване скло. Вона вдарила по Тінях, розриваючи їх на дрібні друзки, які миттєво зникали.

Настя бачила, як Дмитро вирівнюється, як він бере в руки автомат, і навколо нього формується невидимий, але непробивний купол. Вона хотіла щось сказати, простягнути руку, але простір навколо неї почав розпадатися.